Капітани піску. Габрієла
- Автор: Амаду Жоржи
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Вища школа"
- ISBN: 5-11-002355-7
- Переводчик: Юрий Владимирович Покальчук
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Капітани піску. Габрієла». Краткое содержание книги:
— З вашого дозволу я вас залишаю.
Полковник Амансіо попрощався:
— На все добре, сеньйори.
Вони пішли вулицею полковника Адамі: будинок Амансіо стояв біля майдану, де була початкова школа. Найцікавіші перехожі зупинялися, щоб поглянути, як вони ідуть вулицею, мовчазні і серйозні, немов супроводжують релігійну процесію або покійника.
— Хоче найняти Маурісіо для захисту.
— Правильно зробить, не схибить. На суді буде репрезентовано і Старий і Новий завіт.
— Воно-то так… Але ж Жезуїньйо не потребує адвоката. Все одно його виправдають.
Капітан обернувся, тримаючи в руках кості, і сказав:
— Цей Маурісіо — брехун і лицемір… Розпусний вдівець.
— Кажуть, що одна негритяночка не витримала, потрапивши до його рук.
— Я теж чув про це…
— А втім, одна бігає до нього аж з пагорба Уньан щоночі.
На порозі кінотеатру знову з'явились принц і Анабела, а позад них Діоженес, як завжди, з невдоволеним виразом на обличчі. Жінка тримала в руках книжку.
— Ідуть сюди… — пробурмотів полковник Рібейріньйо.
Вони підвелись при наближенні Анабели і запропонували їй стілець. Книга виявилась альбомом у шкіряній оправі, і пішла по руках. В альбомі були зібрані газетні вирізки і рукописні відгуки про мистецтво танцівниці.
— Після дебюту я хочу мати відгук всіх сеньйорів. — Анабела не захотіла сісти («Ми поспішаємо до готелю!..») і стояла, обпершись ліктями на стілець полковника Рібейріньйо.
Вона мала дебютувати в кабаре того ж вечора, а наступного дня — в кінотеатрі разом з принцом, котрий був мастаком-фокусником. Він гіпнотизував і був надзвичайно обізнаним у телепатії. Вони щойно закінчили пробну демонстрацію для Діоженеса, і власник кінотеатру визнав, що ніколи нічого подібного бачити йому не доводилось. На паперті собору старі діви, розтривожені убивством Сіньязіньї і Осмундо, стежили тепер за Анабелою та чоловіками і бурмотіли:
— Ну, тепер ще одна почне зводити їх з розуму…
Анабела запитала своїм м'яким голосом:
— Я чула, що сьогодні в Ільєусі трапилося вбивство?
— Так. Один фазендейро убив дружину з коханцем.
— Бідолашна… — зворушено сказала Анабела, і це було єдине слово співчуття до трагічної долі Сіньязіньї, промовлене за цілий день.
— Феодальні звичаї…— мовив Тоніко Бастос, звертаючись до танцівниці.— Ми тут живемо у минулому віці.
Принц зневажливо усміхнувся, кивнув головою і випив нахильці склянку чистої кашаси — він недолюблював суміші. Жоан Фулженсіо, прочитавши похвали мистецтву Анабели, повернув їй альбом. Подружжя пішло. Вони хотіли відпочити перед дебютом.
— Сьогодні я чекаю на всіх вас у «Батаклані».
— Неодмінно прийдемо.
Старі діви стовпилися на паперті собору, вони були шоковані і тільки те й робили, що хрестилися. «Пропащий край, цей Ільєус…» Біля воріт будинку полковника Мелка Тавареса вчитель Жозуе розмовляв з Малвіною. Самотня Глорія зітхала біля свого вікна. Сутінки окутували Ільєус. Бар поступово порожнів. Полковник Рібейріньйо рушив слідом за акторами.
До стойки бару підійшов Тоніко Бастос і зіперся на прилавок біля каси. Насіб одягнув піджака, віддав наказ Шіко Молезі і Біко Фіно. Тоніко, заглиблений у власні роздуми, уважно вивчав дно порожньої чарки.
— Мрієте про танцівницю? Це дорога штучка, на неї доведеться чимало витратити… Та ще вважайте, що й конкуренція буде чимала. Рібейріньйо вже накинув оком.
— Я думав про Сіньязінью. Який жах, сеньйоре Насібе…
— Мені вже розповідали про неї і дантиста. Клянуся, я не повірив. Вона була така серйозна.
— Ви надто наївні.— Тоніко сам обслуговував себе на правах постійного відвідувача бару; він налив собі ще склянку вин і звелів записати на його рахунок; розплачувався він завжди в кінці місяця. — Але могло ж бути ще гірше, набагато гірше.
Насіб, насупившись, понизив голос:
— І ви плавали в цих водах?
Тоніко багатозначно помовчав, для нього важливим було викликати сумнів або посіяти зерно підозри. Рукою ж він зробив невизначений рух.
— А вона ж здавалася такою святою та божою… — Голос Насіба став єхидним. — Виявляється ж, що всі ці зовнішні ознаки були… Отож, значить, і ви!
— Не розпускайте пліток, арабе. Залиште покійницю в спокої.
Насіб розтулив рота, хотів щось сказати, але промовчав і лише зітхнув. Отже, дантист був не одиноким… Цей пройдисвіт Тоніко зі своїми сивинами, бабій, яких треба ще пошукати, мабуть, також обнімав її і володів нею. Скільки раз він, Насіб, дивився на Сіньязінью поглядом, сповненим бажання і водночас поваги, коли вона проходила повз бар до церкви.