Капітани піску. Габрієла
- Автор: Амаду Жоржи
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Вища школа"
- ISBN: 5-11-002355-7
- Переводчик: Юрий Владимирович Покальчук
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Капітани піску. Габрієла». Краткое содержание книги:
— Який Йосиф?
— Той, якого спокушала дружина фараона…
— Ну, цей тип був, очевидно, неповноцінним… — розсміявся Ньо-Гало.
Маурісіо спопелив його поглядом.
— Такі жарти тут недоречні. Він зовсім не був невинним ягнятком, цей Осмундо. Можливо, він був непоганим дантистом, але, поза всяким сумнівом, становив небезпеку для ільєуських родин…
І він накинувся на Осмундо так, неначе справа відбувалася в суді і він стояв перед суддею та присяжними: правда, що Осмундо умів бути чемним, зі смаком одягався, але до чого ця елегантність у місті, де фазендейро ходять в бриджах і високих чоботях? Чи не є вона свідченням занепаду моралі і її розкладу? Вже невдовзі після прибуття його до міста виявилося, що він прекрасно танцює аргентинське танго. А все цей клуб, куди по суботах і по неділях приходять стрибати дівчата, юнаки і заміжні жінки… Цей самий клуб «Прогрес», який краще було б назвати «Клубом розпусти»… Адже там всі гублять залишки сорому і скромності. Цей метелик Осмундо закохав у себе за вісім місяців перебування в Ільєусі біля півдесятка найвродливіших дівчат, перелітаючи знічев'я від однієї до іншої. Проте дівчата на виданні його не цікавили, він хотів володіти заміжньою жінкою, щоб харчуватися на дурняка з-за чужого столу. Осмундо — один з тих лобуряк, що вряди-годи починають з'являтися на вулицях Ільєуса.
Він одкашлявся і схилив голову, немовби дякуючи за аплодисменти, які часто лунають в суді, незважаючи на категоричні заборони судді.
Але в барі також зааплодували.
— Гарно сказано… — схвалив фазендейро Мануел дас Онсас.
— Які можуть бути сумніви, — підтримав його Рібейріньйо. — Жезуїньйо подав добрий приклад, саме так і слід було вчинити.
— Не заперечую, — сказав Капітан. — Але ж по суті ви, сеньйоре Маурісіо, і чимало інших висловлюєтесь проти прогресу?
— З якого це часу прогрес ототожнюється з аморальністю?
— Ви проти прогресу, і не кажіть мені про аморальність в місті, де безліч кабаре і повій, де кожна заможна людина може мати утриманку. Ви проти кіно, клубів, навіть проти родинних вечірок. Ви домагаєтесь, аби ваші дружини не потикали носа за кухонний поріг…
— Домашнє вогнище — цитадель добропорядної жінки.
— Що стосується мене, то я не проти клубів, — виголосив полковник Мануел дас Онсас. — Я навіть люблю відвідати кіно, посміятись, коли показують веселий фільм. Правда, човгати ногами — це вже даруйте: літа не ті. Та це одна справа, і зовсім інша — вважати, що заміжня жінка має право обдурювати чоловіка.
— А хто про це говорить? Хто міг би погодитися з цим?
Навіть Капітан, людина бувала в бувальцях, колишній мешканець Ріо, що засуджував чимало звичаїв Ільєуса, навіть він не набрався мужності виступити проти жорстокого закону. Настільки суворого і невідворотного, до бідолашний Фелісміно, лікар, який прибув до Ільєуса кілька років тому з метою відкрити клініку, не зміг тут працювати і, довідавшись про інтимну близькість між своєю дружиною Ритою та агрономом Раулом Лімою, вигнав її до коханця. Він, правда, був щасливий з нагоди позбутися нелюбої дружини, з якою обвінчався невідомо чому. Він ніколи ще не був такий радий, як того дня, коли дізнався про зраду: агрономові, який не вгадав його намірів, довелося напівголому бігти вулицями Ільєуса. Фелісміно вирішив, що немає кращої помсти, найвитонченішої і найстрашнішої, аніж перекласти на плечі коханця віроломність Рити, її пристрасть до розкошів, її нестерпний характер. На жаль, мешканці Ільєуса не володіли розвинутим почуттям гумору, ніхто лікаря не зрозумів: його прийняли за циніка, боягуза і аморальну людину; клієнтура, яку він уже мав, відмовилась від його послуг, дехто навіть перестав подавати руку, а прізвисько Мерин замінило йому ім'я. Потрапивши у безвихідне становище, Фелісміно змушений був покинути місто.
Про закон для наложниць
Цього дня в збудженому, майже як на свята, барі згадали, окрім сумної пригоди з життя лікаря Фелісміно, чимало інших історій. Майже всі без винятку були вони повчальними: любов, зрада і жахлива помста. І цілком природно, оскільки Глорія, як завжди, сиділа край вікна своєї кімнати поруч з баром, самотня і сумна (її служниця вешталась серед цікавих на набережній і навіть забігала у «Везувій», щоб почути останні новини), хтось пригадав славнозвісну історію Жуки Віани і Шікіньї. Звичайно, вона не йшла в жодне порівняння із сьогоднішнім випадком, адже полковники застосовували смертну кару лише в разі зради дружини. Утриманки ж такої кари не заслуговували. Так вважав і полковник Рібейро.