Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Залицяється, — сказав він.
— Отже — весна! — вигукнула Пола.
— І знак, що стає на годині.
— І пора кохатися!
— І мостити гнізда та нести яєчка, — засміявся Дік. — Ще ніколи світ не здавався мені такий плодючий, як цього ранку. Леді Айлтон опоросилась одинадцятьма. Ангорських кіз сьогодні пригнали в долину котитися. От якби ти побачила! А канарки на подвір’ї від самого ранку дискутують на шлюбні теми. Я гадаю, якийсь прихильник вільного кохання хоче розбити їхній одношлюбний рай новітніми теоріями. Я дивуюсь, як ти могла спати під такий гамір. О, чуєш! Знову завели. Чи це вони з радощів, чи з обурення?
У кущах знявся ніжний тоненький щебет і збуджений пронизливий повиск. Дік з Полою прислухались у захваті, аж нараз, так несподівано, мов сурма страшного суду, ці любовні співи золотавих крихіток покрив, геть заглушив інший, потужніший голос — теж буйний, співучий, повний жаги, але могутній, владний, невідпорний самою своєю гучністю.
Чоловік і жінка відразу звернули захоплені очі повз засклені двері, повз мідяну сітку веранди на алею між кущами бузку і затамували віддих, чекаючи, що там зараз з’явиться здоровезний огир — бо то він послав перед себе свій любовний заклик. Ще невидний, він засурмив знову, і Дік сказав;
— Хочеш, я проспіваю тобі пісню, моя горда зоре? Це не моя пісня. Це Горянинова. Те, що він ірже. Чуєш? Знову співав. Ось що він промовля: «Слухайте мене! Я Ерос! Я ступаю по горах! Мною повні широкі долини. Кобили на мирних пасовиськах чують мій голос і здригаються, бо знають мене. Трава все густіша й густіша, і весь край налитий снагою, і сік буяє в деревах. Це весна. Вона моя. Я самовладець у своєму царстві весни. Кобили пам’ятають мій голос. Вони знають мене, ще й не бачивши, бо мене звідали їхні матері. Слухайте ж! Я Ерос! Я ступаю по горах, і широкі долини звістують мене, відлунюючи мою ходу!»
Пола щільніше пригорнулась до чоловіка, а він обняв її міцніше. Вона доторкнулась губами до його чола. Обоє, втуплені очима в доріжку між кущами бузку, враз побачили, як вихопилась на ній велична поява — здоровезний огир з кумедно маленьким, мов кузька, вершником на хребті. В сизо-імлистих, як звичайно у жеребців, коневих очах горіла буйна жага, огир завзято й нетерпляче мотав головою, то черкаючи мордою в клаптях піни лискучі коліна, то підкидаючи її високо догори, щоб знову просурмити свій гучний, владний поклик і струснути ним повітря.
Здалеку, ніби луна, долетіло на відповідь тоненьке ласкаве іржання.
— Принцеса Фозрінгтонська, — шепнула Пола.
Знову Горянин засурмив свій поклик, і Дік проспівав:
— Слухайте мене! Я Ерос! Я ступаю по горах!
А Полу, обвиту ніжно й міцно його руками, враз шпигнуло щось наче ревнощі до цього розкішного створіння, що так захоплтор. пло її чоловіка. Та за мить те почуття зникло, їй стало трошки соромно, і вона весело вигукнула:
— Ану, «Пісню жолудя», Червона Хмаро!
Дік, що вже поглядав на закладену пальцем брошуру в своїй правій руці, звів на жінку очі трохи заскочено, а спам’ятавшися, заспівав так само весело:
Жолуді нападали з неба!
Я саджаю жолуді в долипі!
Жолуді великі і маленькі!
Я кільчусь, я чорний жолудь, вже росту, росту!
Поки він співав, Пола тулилася до нього щільно-щільно, та тільки-но пісенька скінчилась, вона відчула неспокійний порух його руки з брошурою і вловила швидкий, мимовільний Діків погляд на годинника, що стояв серед столу і показував уже двадцять п’ять хвилин на дванадцяту. І знов вона спробувала втримати його, але в словах її, теж мимовільно, вже бринів легкий докір.
— Чудний ти в мене, Червона Хмаро, — повільно сказала вона. — Часом я майже вірю, що ти направду Червона Хмара і саджаєш свої жолуді, виливаючи в пісні несамовиту радість. А інколи ти майже здаєшся мені ультрасучасною людиною, останнім словом розвою нашої двоногої раси, істотою чоловічої статі, що замість мурів Трої держить в облозі статистичні таблиці або, озброївшись пробірками та шприцами, провадить гладіаторські бої з якимись невидимими мікробами. Часом мені здається, що тобі слід би носити окуляри й мати лисину, а деколи…
— …Що я не маю ні права, ні снаги володіти жінкою і обіймати її,— докінчив він, пригорнувши дружину ще міцніше. — Що я просто вчений віслюк, не вартий своєї «звійної хмаринки рожевого пилку». То слухай, що я надумав. За кілька днів…
Але задум його вмер, ще не зродившись, бо позад них хтось остережливо кахикнув, і обоє, водночас повернувши голови, побачили Бонбрайта, секретаревого помічника, з якимись жовтими папірцями в руці.