Первісна. У вирі пророцтв

— День видався, що треба, государю, — промовив Кайлем аб Рордан, коли їхній загін проминув браму Кайр Ґвалхалу і виїхав на широку Королівську площу, вкриту свіжим, недавно випалим снігом, який сліпуче сяяв у промінні вранішнього сонця. — Ми ніби навмисно підгадали.

Імар лише мовчки кивнув у відповідь і кинув швидкий погляд на Ґарвана аб Малаха, який їх супроводжував. Міністр права та справедливості ледь помітно всміхнувся на ці слова — схоже, його, як і короля, розважила думка про те, ґенерал навіть не підозрює, наскільки він близький до істини. Кайлемова донька Елвен дуже гостро відчувала прийдешні зміни погоди, хоча, за власним твердженням, мала лише слабенький провидницький хист, який не годився ні на що інше, крім таких-сяких погодних передбачень. Імарові важко було уявити, на що ж тоді здатні сильні провидиці, бо й „такі-сякі“ передбачення Елвен завжди справджувались і виявлялися надзвичайно точними. Так, наприклад, ще кілька днів тому вона знала, що цієї ночі нарешті вщухне паскудний північно-західний вітер, який мордував місто впродовж останнього тижня, і сьогоднішній день буде, хоч і дуже холодним, але ясним та тихим.

Імар ніколи не любив зиму, але зараз радів, що цьогоріч вона видалася такою суворою. Сніг, мороз та постійні хуртовини надійно втримували поборчі когорти в місцях їх зимового квартирування, тому ніщо не заважало королю зміцнювати свої позиції в столиці і по всьому Ханґованському Князівству, яке майже цілком перебувало під контролем армійських підрозділів на суші та військового флоту з моря. За чотири тижні, що минули від початку відкритого протистояння, Імарів авторитет серед мешканців Ханґована помітно зріс, і це пояснювалося кількома сприятливими обставинами. Передовсім, не здійснилися побоювання простих городян, що вони виявляться найбільш постраждалою стороною в цьому конфлікті. Певна річ, будь-яка діяльність, спрямована проти королівської влади, тягла за собою негайне й суворе покарання, але тих ханґованців, що не лізли в політику і продовжували жити своїм звичним життям, військові не чіпали. Зовсім інакше було в кількох районах міста, де попервах хазяйнували поборники, яким аж руки свербіли зігнати на кому-небудь свою безсилу лють; тож коли їх остаточно відтіснили до Палацу Святої Віри, місцевий люд зітхнув мало не з полегшенням.