Первісна. У вирі пророцтв

— А ти пробувала подумки потягтися до нього? — запитала Ґвен. — Уявити, як він там лежить у Залі Реліктів, уявити, як береш його…

— Авжеж пробувала! Я все, геть усе перепробувала, уявляла всі можливі ситуації… і неможливі також. Але марно, нічого не помагає!

— То, може, — припустила Ейрін, — уся проблема в тобі? Може, ти й сама не до кінця переконана, що маєш право на цей меч?

Ріана голосно пирхнула.

— Не кажи дурниць! Я знаю, що це мій меч. Я маю на нього повне право! Як ніхто інший — бо ж більше нікому він не кориться, не робить нікого сильнішим.

— Ні, Ріано, я не про це. Сформулюю інакше: можливо, ти допускаєш, що найстарші мали право його забрати. Хай несвідомо, десь у глибині душі, ти визнаєш, що вони краще за тебе знають, як буде правильно. Ти ж зросла на Тір Мінегані, змалечку звикла коритися їм. І якщо причина в цьому, то ти мусиш переконати себе — саму себе, а не інших, — що з мечем найстарші помилилися, що тут правда цілком на твоєму боці.

— А я так не думаю, — втрутилася Ґвен. — Це повністю суперечить словам диннеші. Він же сказав, що меча ніяк не можна позбутися. Навіть за великого бажання. А отже, тут не грає ніякої ролі, чи визнає Ріана за найстаршими право забрати його, чи не визнає. Навпаки… — Тут вона замовкла, а в її очах спалахнули вогники розуміння. — Ага, навпаки! Саме так… Ріано, диннеші ж сказав: „якщо віддасте комусь або просто викинете“, правильно?

— Так. І що?

— Думаю, тут і криється відповідь. Диннеші говорив, що ви не зможете позбутися. Не зможете віддати або викинути. А ти не віддавала меча, не позбувалась. Його в тебе забрали. І якщо мій здогад вірний, ти не повинна наполягати на своєму праві власності, не повинна переконувати себе в тому, що меч твій. Навпаки — погодься з рішенням найстарших. Тільки щиро, від усієї душі.