Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Сподівається, що той, хто отримував ті конверти, виручить.
— Про це й бухгалтер заявила. Однак далі цього не пішла. Тільки… хіба начальник відділу обліку та перевірки райсільгоспуправління так уже багато важить?
— Чому — він?
— Бо то ж його ревізори замість того, щоб роботу робити, горілку біля річки хлебтали. І це вже навіть тоді, як ревізія була призначена нами.
— Так-то воно так. Тільки я, грішним ділом, думаю, що тут не обійшлося без самого начальника райсільгоспуправління. Мені здається підозрілим, що його дружина так настирливо хоче зблизитися з моєю Любою, зі мною… Навіть обіцяла Любі посприяти з квартирою… Підозрілими є її натяки на те, що я не вмію жити…
— Але ж ти цієї справи не ведеш?
— Зате дружу з тобою.
— Не забувай, Павле, що… А втім, може, тобі й справді клюнути на вудочку, що закидає дружина однофамільця Власюка — начальника райсільгоспуправління.
— Тоді доведеться втягувати й Любу, а я цього не хочу. Досить того, що вже кілька разів я вдавався до її допомоги.
— Вона в тебе зразкова дружина міліціонера. Так що обмізкуй цей варіант, бо я, зізнаюсь, теж не зовсім вірю ревізорам. А зараз, — слідчий глянув на годинник, — приведуть на допит Власюка. Мопсе, подивишся іще раз на цього птаха?
Власюк зайшов до кабінету. Обличчя бліде, гостро повипиналися вилиці, в густій русій чуприні сріблилася сивина. Слідчий запросив сісти й одразу спитав:
— Щось надумали?
Власюкові випалені болем шлунка губи ледь помітно ворухнулися, права рука потяглася до кишені й безвільно впала на півдорозі. Сивокінь, поглядаючи на Павла, мовчав, але той не збирався втручатися в допит, і слідчий провадив далі:
— Якщо не хочете говорити ви, тоді почну я. Найперше — скажу: як не викручувалися, а комбінацію з тільними коровами врешті ми відгадали. До слова, серед осіб, які здавали худобу на відгодівлю, за півтора року двічі зустрічається й ваше прізвище. Сподіваюся, не станете заперечувати, що ніяких бичків ви не здавали, бо у власному господарстві, крім свиней та курей, більше нічого не тримали. Чи, може, помиляюся?
Власюк, не підводячи голови, промовив одними губами:
— Не тримав.
— Може, заразом дасте відповідь і на друге запитання: ті бички були платою за постачання тільних корів?
— Я вже не пам'ятаю…
— Склерозом ніби не хворієте, щоб забути. І гроші ніби немалі, біля двох тисяч. Будемо вважати, що вони осіли у вашій кишені. Чи, може, з кимось поділили?
— Грошей тих не бачив, — голос у Власюка був хрипкий, немов застуджений.
— А хто їх отримав? Чого мовчите? І скільки вже будете тягнути на свою голову злочинів? Сподіваєтеся, що вас виручать? Так цим ілюзіям пора б уже розвіятись. Ніхто вам не допоможе. І ніщо не допоможе. Крім вас самого. Той, хто штовхнув вас на злочин і з ким ви ділили крадене, навіть не скаже вам спасибі. Зрештою, якщо не хочете подумати про себе, подумайте про свою дружину, доньку, про батьків своїх подумайте — людей чесних і порядних. У батька вашого серце хворе… А ви на що перевелися? Сивіти почали… Зосередьтесь на мить і гляньте у своє майбутнє. Хто, ну хто довів вас до такого? — слідчий говорив запально, обличчя його напружилося, від недавньої утоми не лишилося й сліду.
Але Власюк був незрушний.
На комбікормовому заводі було сорок вісім вуликів. Облік меду вівся погано. Навіть пасічник не міг точно сказати, скільки його викачувалося.
— Моє діло яке? — говорив. — Щоб наші бджоли були справні, справно мед носили, і щоб мені справно платили заробіток. Все інше — діло начальства.
За свідченням сторожа, найчастіше по мед приїжджала головний бухгалтер заводу Марія Самійленко. Вивозили з пасіки бідонами. Марія те спочатку заперечувала, казала, що коли й брала зрідка, то слоїками, а не бідонами; та згодом, як виставили свідків, котрі бачили, як минулого літа ставили в машину, на якій вона приїхала, бідон і відрову каністру (те ствердив і Пилипчук), зізналася, що так воно й було. Тільки собі взяла каністру, а бідон чоловік увечері на власній машині відвіз Дерев'яному. Той цього не визнавав. Виникла потреба в очній ставці.
Спочатку в кабінет привели Самійленко. Від колишньої пишної молодички зосталися лише великі сірі очі, і дивились вони на світ не злякано і не приречено. Нічого в цих не змінилося й тоді, як упевненим кроком зайшов Дерев'яний. По своєму колишньому головному бухгалтеру лиш ковзнув поглядом і, привітно всміхаючись, звів його на слідчого. Дізнавшись, чого від нього хочуть, спохмурнів: