Полуничний сезон

Марія Самійленко і тоді, коли прийшли її арештувати, і тепер, на допитах, була перелякана, часто плакала. Проте і вона не хотіла назвати другого злодія.

— Я не знаю, нічого не знаю, — твердила, мов заведена, і, схлипуючи, починала каратися: — Господи, де був мій розум? Чого мені не вистачало?

Ще на першому допиті на прохання слідчого вона призналася, з чого почалося її падіння:

— Це було три роки тому… Якось, переглядаючи відомість на оплату зданої худоби, я помітила прізвище чоловіка, який ніколи не тримав корів. Сказала про те Нужному. Він таїтися не став, у всьому зізнався і пообіцяв, що це вперте й востаннє. Слізно просив мовчати. Я послухалася. Одначе підняла відомості за минулі місяці і ще знайшла фальшивих худобоздавачів. Тут би мені забити у всі дзвони, а я все чогось вичікувала. І дочекалася — золотого персня з дорогоцінним каменем. Мені б відмовитися, ще ж було не пізно, та… розум затуманився… Взяла персня, лиш сказала, аби все це було востаннє. Пообіцяв. А через деякий час знову помічаю у відомості фальшивих худобоздавачів. Я тоді до Нужного: «Що ти робиш? Ми ж домовилися!» А він: «Де ж мені діти оті зайві голови, котрі зібралися за цілий рік? Не труїти ж? Треба буде списувати, а як спишеш, як вони ніде не рахуються? Здам я зайві і поставлю крапку». Але крапки він, як бачите, не поставив. І я з ним теж…

— Невже про це директор не знав і не здогадувався?

— Не знаю.

Сивокінь мало вірив тому, що говорили про Дерев'яного Нужний і Самійленко, і вперто шукав фактів, які викрили б директора заводу, проте нічого суттєвого дізнатись не вдавалося. Тільки й відали, що того вечора, як був убитий Товкач, кудись їздив своєю «Ладою». Мав рушницю, хоч мисливець, як і Степан Нужний, був не вельми затятий. Із рушниць Нужного і Самійленка, як показала судово-балістична експертиза, стріляли давно. Зоставалася рушниця Дерев'яного, але вилучати її не поспішали, бо не були певні, що натрапили на вбивцю, а головне — ще не час було виходити на директора.

Тим часом Пилипчук подав заяву з проханням розрахувати його на роботі. Йому сказали, щоб відпрацював стільки, скільки того вимагає закон. Хлопець спочатку слізно просив його відпустити, далі став вимагати криком, а коли й це не допомогло, поставив вимогу перевести з водіїв у слюсарі… Мати, мовляв, хворіє, і він не може відлучатися з дому на кілька днів упідрид. Проханий задовольнили. Пилипчук і хвилини на роботі не затримувався, як темніло — з хати і носа не висовував.

— Схоже, потерпає за своє життя, — м'яв свої вусики Павло.

— Навіть дуже схоже, — погодився слідчий. — У його матері здоров'я ніби й не погіршало. Принаймні останнім часом до лікарів не зверталася.