Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Зрозуміло. Отже, ви знали про комбінації, які творяться на заводі?
— Шофер знає чи не все про свого начальника!
— То чи не краще було б заявити в міліцію, прокуратуру чи в інші органи?
— А я заявляв. Аж три анонімки написав у вищі інстанції. Тільки всі анонімки переадресовували На райсільгоспуправління. А тамтешні ревізори замість того, щоб перевіряти, з Нужним старшим горілку біля річки пили.
На питання, що він може сказати про Дерев'яного, Нужного та Самійленко, Пнлипчук мовив:
— То все паскуди. Один одному за гроші можуть горлянки перегризти. Самійленко, правда, трохи не така. Вона крала й оглядалася. А Дерев'яний і Нужний — то справжні вовкодави. Мене всі калимником вважають. А ніхто не знає, що на ті калими мене посилав Дерев'яний. Вирученими грішми я мусив із ним ділитися. Він навіть таксу встановив, скільки і на яких дорогах я повинен брати. Якщо я брав менше чи не набирався повний комплект пасажирів, то віддавав йому гроші зі своєї пайки.
Складніше було з убивством. Самійленко в рахунок не бралася. Мали алібі брати Нужні. Не було його лиш у Дерев'яного, до того ж, він тоді увечері, яи сталося вбивство, кудись їздив «Ладого». Отож підозра впала на нього. Його було арештовано (поки що за махінацію худобою), зброю й набої вилучено і відправлено на експертизу. Сам Дерев'яний клявся, що Товкача не вбивав, а того фатального вечора їздив до своєї давньої коханки, ім'я якої не видасть і під кулеметом — хай хоч тут зостанеться чистим перед дружиною. Машини Дерев'яного біля ставу чи близько від нього ніхто не бачив.
— Кепські ваші справи, Власюк, — Сивокінь співчутливо дивився у змучене хворобою і душевними муками обличчя. — У вас був один шанс пом'якшити свою провину — у всьому зізнатися, назвати усіх своїх спільників по злочину, але ви цим не скористалися. Тепер пізно: ваш однофамілець, начальник райсільгоспуправління, тепер уже колишній, арештований.
Власюк тільки кліпнув очима і посміхнувся:
— Так я вам і повірю…
— А колишній ваш головний бухгалтер повірила. Вона все, що знала, розповіла про свого колишнього начальника. Ніхто вас не виручить. Зв'язки, про які вам однофамілець Власюк наплів, — то міф. Не заперечую: він зустрічався з багатьма впливовими особами, декого навіть пригощав біля річки, до речі, за ваш рахунок, але ж тоді у нього не було на лобі написано, що він злочинець. Я теж із ним зустрічався, правда, не біля річки… Ось так, громадянине Власюк, не скористалися ви шансом… Останнім.
Губи Власюкові зворухнулися, очі зволожилися, він заплющив їх.
— Я не хотів. Я не сподівався, що цим скінчиться… Я думав… А, та що казати! — махнув рукою, опустив голову.
Сивокінь перечекав, поки він трохи заспокоїться, і заговорив:
— Хоч розкажіть, з чого і як усе почалося?
Власюк заговорив, у голосі — душевний біль, гірка, невигойна туга.
— Десь місяців шість після того, як мене обрали головою, до мене приїхав мій однофамілець Пилип Федорович і сказав, що до району прибуває високе начальство і для пригощання треба сто карбованців. Попередив, що на таке діло дають усі голови колгоспів. Гроші я тоді віддав свої. Згодом попросив у начальника «бобика». Він знову почав грошей вимагати, цього разу вже чотириста карбованців: треба, мовляв, дати комусь «на лапу». Я спитав його: «Де я стільки візьму? Якщо зі своєї зарплати — що скажу жінці?» А він мені: «Думай. На те ти й голова, щоб думати…» Ну, я тоді загнав трохи деревини. З тих пір все й почалося… Давав йому і собі… брав. До цього підключив і головбуха, самі розумієте, без неї не можна було. Правда, вона не про все знала. Приміром, про картоплю, яку ми відправляли машинами на південь… Пилип Федорович повчав: менше знатиме — менше матиме, і нам більше дістанеться. Мене, знаєте, брав страх, але Пилип Федорович заспокоював: не бійся, казав, у мене скрізь друзі, виручать. А його виручали тільки його ревізори: вони все закривали. І хто знає, може, все так і продовжувалося б, якби я не порекомендував обрати головою ревізійної комісії агронома по захисту… Ви ж знаєте його: здавалося, мухи не скривдить, буде робити те, що я накажу. А він… таке завернув… А ще Пилип Федорович пообіцяв, коли його заберуть «вище», то мене порекомендує на своє місце.
— Ви не цікавилися, хто ще з голів колгоспу давав гроші Власюкові — на пригощання чи там на те, щоб віддячити комусь за придбану техніку…
Власюк жалібно подивився на слідчого.
— Але ж це і їх тоді…
— Якщо вони займалися тим, що й ви, то і їх. Коли ж давали з власної кишені… До слова, що він казав товаришам, які не хотіли давати грошей? Може, чимось погрожував?