Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Маріє Дмитрівно, ну, для чого ви так? Хіба ж ви мені колись привозили мед, та ще й цілий бідон? Нащо мені стільки? Що я — ним торгувати мав? Я й тут проявив сліпоту, службове недбальство. І все тому, що у господарських питаннях розбираюся погано, тому й крутили ви мною, як хотіли. За це мене, звісна річ, по голівці не погладять. Але ж ви на мене таке звалюєте… Негарно так, Маріс Дмитрівно, дуже негарно. — Мова Дерев'яного лилася спокійно, кожне його слово, кожний порух губ і брів виказували певність у собі, у своїй правоті, і не помічалося в цьому награності — одна гола правда, більше нічого. Самійленко слухала його мовчки, але в її очах зачала прохоплюватися злість, а згодом і ненависть. Як Дерев'яний скінчив говорити, слідчий не поспішав із новим запитанням, сподівався, що ненависть жінки прорветься назовні. Проте вона не подавала голосу.
— Як я вас зрозумів, — обережно заговорив слідчий, — ви, товаришу Дерев'яний, до розкраденого меду зовсім не причетні?
— Чому ж, — зам'явся директор, — я вже говорив: проявив недбальство, більш ніж треба довіряв підлеглим. Ну, і сам, траплялося, простягав руку… Інколи брав якийсь там кілограм. А щоб пудами… Вибачте, але це наклеп.
— Дозвольте, але ваш колишній шофер теж про це говорить.
— Знайшли кому вірити. Коли в Пилипчука вистачило совісті продавати вкрадене Товкачем у мене шкіряне пальто, то від нього можна чекати чого завгодно.
— А вам не здається, що він і Товкач вас усіх трьох обікрали?
— Здається. Чому ж, — спокійно сказав Дерев'яний. — Тільки якби так, ви вже знали б. Он які справи порозкручували. Під моїм носом таке творилося. Зграя, можна сказати, орудувала, і я не бачив. А ви раз-два — і все розкрутили.
— Не все, не все, — м'яко обірвав слідчий. — Головне — попереду. Та давайте розберемося до кінця з тим медом. Отже, ви заперечуєте, що торік, десь у кінці червня або на початку липня, громадянка Самійленко, колишній головний бухгалтер комбікормового заводу, завезла вам додому бідон меду?
— Заперечую.
— І раніше ніколи не завозила?
— Ніколи.
— Самійленко, що ви на таке скажете?
Жінка не озивалася. Вона пильно, з холодною рішучістю дивилася на Дерев'яного, здається, хотіла стрітися з його очима, але він уникав того.
— Громадянко Самійленко, ви що — відмовляєтеся від своїх попередніх показань?
— Ні, не відмовляюся, — твердо відказала. — Возила я йому мед. І не тільки йому.
— Маріє Дмитрівно, у вас є совість чи нема?! — Тепер уже Дерев'яний ловив її погляд. — Самі тонете, то для чого інших, безневинних топити?
— Я вас топлю? Може, ви мене вже втопили.
— Маріс Дмитрівно!
— Що — Маріє Дмитрівно? Що, я вас питаю? — Голос Самійленко починав тремтіти, ненависть в очах танути, захлинатися в душевному болі. — Йди в тюрму, Маріс Дмитрівно, добро твоє, Маріє Дмитрівно, буде конфісковане. А я, як був директором, так і буду. Не будеш! Чуєш: не будеш! Зі мною підеш!
— Що вона говорить? Що вона говорить? — Дерев'яний благально дивився на слідчого. — Ви повинні… Ви мусите…
— Що — мусите? Рота мені заткнути? Не заткнете! Тепер ніхто не заткне! Годі! Всі пропадом пропадіть — і ти, і Нужний. Це ви… ви скалічили мені життя. І ніхто мене вже не виручить. Ніхто. Господи, де був мій розум? Де він був, господи?
Дерев'яний підхопився на ноги.
— Товаришу слідчий, це наклеп! Я протестую! Протестую. Прошу записати. І прокурора… Негайно викличте прокурора. Вона не має права. Де факти? Це голий наклеп.
— Спокійно, громадянине Дерев'яний, — з притиском мовив Сивокінь. — У всьому розберемося.
— Беріть папір і записуйте, — владно наказувала жінка. — Тільки щоб він, — кивнула на зблідлого Дерев'яного, — звідси не вийшов, бо може нашкодити.
— Ото дав клас, так дав: за одним махом розставив усі крапки над «і», — щиро радів удачі товариша Турчин.
Сивокінь сидів за столом, зіперши голову на руку, дивився на Павла крізь примружені повіки і поволеньки смоктав цигарку. Коли дотліла, погасив у попільничці недопалок і втомлено сказав:
— Якщо по правді, то я на таке не сподівався…
— Чому? Все до того велося. Спрацював, так би мовити, діалектичний закон: кількість перейшла в якість.
Вину Дерев'яного довести було неважко, аби й на небо ліз, доказуючи свою непричетність до злочину. Його викрили не тільки показання Самійленко, а згодом і Нужного, але й бухгалтерські документи, які Самійленко завбачливо приховала від ревізії. Дехто свою частку краденого отримував із рук Дерев'яного або Самійленко. Свідків, безперечно, при цьому не було.