Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— І велике господарство хочеш ти завести на почин? — занитав містер Девідсон.
— Може, на п’ятдесят тисяч акрів, а може, й на п’ятсот. Там побачимо. Вже як загрібати дармовий зиск, то чим-більший. Адже Каліфорнія, по суті, ще не заселений край. За п’ятнадцять років та земля, що я тепер можу купити по десять доларів акр, коштуватиме п’ятдесят, а та, що нині коштує п’ятдесят, підскочить до п’ятисот, хоч я для цього й пальцем не ворухну.
— Півмільйона акрів по десять доларів — це п’ять мільйонів доларів, — поважно нагадав містер Крокет.
— А по п’ятдесят це буде двадцять п’ять мільйонів, — засміявся Дік.
А втім, опікуни вже не вірили, що він колись іще почне «дуріти», як нахвалявся. Звісно, він може прогайнувати скількись грошей на свої сільськогосподарські химери, але щоб він по-справжньому вдарився в якісь дурощі після стількох років такої здержливої поведінки, здавалося неймовірним.
Університет Дік закінчив, не справивши ніякого фурору своїми успіхами. На курсі він був тільки двадцять восьмий. Найвизначніше його досягнення було те, що він зумів опертися принадам багатьох вродливих дівчат і натискові їхніх матусь. Крім того, на останньому курсі він відзначився тим, що довів збірну університету, капітаном якої став, до перемоги над стенфордцями — першої за п’ять років. Тоді ще не було високоплатних футбольних тренерів, і найбільше важили якості окремих гравців; але він зумів утовкти в свою команду принципи колективної гри та самопожертви, і в День подяки[95] «голубі з золотом» тріумфально пройшли по Маркіт-стріті через Сан-Франціско, святкуючи перемогу над незмірно дужчою командою.
На додатковому курсі в сільськогосподарському коледжі Дік зовсім не ходив на лекції, а тільки працював у лабораторіях. Фактично він наймав собі власних лекторів і витратив чималенький капітал на самі подорожі з ними по цілій Каліфорнії. Жака Рібо, що вважався одним з найбільших у світі авторитетів у царині агрохімії,— Каліфорнійський університет за шість тисяч доларів на рік перенадив його з Франції, де він одержував дві тисячі, а потім гавайські цукрові плантатори знов перенадили його до себе за десять тисяч, — Дік спокусив п’ятнадцятьма тисячами та приємнішим, помірнішим каліфорнійським кліматом, і Рібо підписав контракт па п’ять років.
Панове Крокет, Слокем і Девідсон аж руки зняли вгору, жахнувшися, і вирішили, що оце й починаються обіцяні дурощі молодого Фореста.
А втім, то була тільки одна з марнотратних Дікових витівок. З вашінгтонського уряду він украв провідного фахівця-тваринника, щедро накинувши йому платню, таким самим розбійницькнм способом відібрав університетові штату Небраска найкращого знавця молочного господарства і нарешті розбив серце деканові сільськогосподарського коледжу Каліфорнійського упіверситету, привласнивши професора Нірденгамера, справжнього чарівника щодо керівництва великими фермами.
— Це ще дешево, далебі, дешево, — заспокоював Дік опікунів. — Невже б ви воліли, щоб я купував акторок та коней для перегонів, аніж професорів? Уся річ у тому, що ви не знаєте цього способу комерції — купувати чужі голови. А я знаю. Бо це мій фах. Я зароблятиму на них гроші, і навіть більше — я доб’юся, що в мене виросте десять травинок там, де у вас не виросло б ані одної, бо ви занапастили свою землю.
Отож і зрозуміло, що опікуни вже не вірили, ніби він ще почне, як обіцяв, «дуріти», кохати, цілувати й кулаком валити ворогів під ноги.
— Ще рік, — попереджував він їх, а сам закопувався в агрохімію, аналізи грунтів та їздив по Каліфорнії зі своїм почтом високоплатних фахівців сільського господарства. А опікуни боялися тільки, що Дік, досягши повноліття й діставши в руки увесь спадок, норине з головою в свою сільськогосподарську примху і швидко розкидає батьківські мільйони.
Того самого дня, коли йому вийшов двадцять один рік, він оформив купівлю нових своїх маєтностей, що простягались на захід від річки Сакраменто аж до вершин гірського кряжа.
— Неймовірно дорого, — сказав містер Крокет.
— Неймовірно дешево, — сказав Дік. — Побачили б ви мої дані про грунт! І про воду! І почули б ви, як я співаю!
Ось послухайте, опікуни, — це пісня правдива. Я сам і співець, і пісня.
І Дік завів химерним тремтливим фальцетом, як співають північноамериканські індіяни, ескімоси й монголи:
Гу-тім но'-кім кой-о-дп
Ві*-гі ян’-ніп кой-о-ді’!
Ло’-ві ян’-нін кой-о-ді’!
По-го’ най-ні’ гал-у-дом йо най, йо-го най-нім’!
— Музика моя власна, — промимрив він, ніби виправдовуючись. — Це я гадаю, що так її співалося. Розумісте, нині вже нема на світі людей, які б чули цю пісню на власні вуха. Склало її плем’я конко, а від нього перейняли майду, а від тих нішінеми. Але ні конко, ні майду, ні нішінемів уже нема. Тільки земля їхня лишилася. Це її ви переорали, містере Крокете, і виснажили своєю пшеницею, ловлячи фортуну. А пісню я знайшов у одному етнографічному повідомленні, в третьому томі «Огляду географії та геології Тихоокеанського узбережжя Сполучених Штатів». Індіянський ватаг Червона Хмара, що зійшов з неба, заспівав її на світанку землі зорям і гірським квіткам. Ось я проспіваю її по-англійському.
95
День подяки — американське національне свято в пам’ять перших колоністів Масачусетсу; відзначається щороку в останній четвер листопада.