Твори в 4-х томах. Том 3

— Слухай, зайчику, — сказав він. — Такі речі минають, і потім усе буває гаразд. Але він подумав: «Не пощастило мені цієї останньої ночі».

Потім йому стало соромно, і він сказав:

— Притулися до мене, зайчику. Коли ти лежиш отак поряд зі мною в темряві, мені так само гарно, як тоді, коли ти зовсім моя.

—А мені дуже соромно, бо я думала, що сьогодні вночі буде так само, як там, нагорі, коли ми поверталися від Ель Сордо.

— Que va, — сказав він їй. — Такого щодня не буває. І тепер мені не гірше, ніж тоді,— збрехав він, придушуючи в собі розчарування. — Ми полежимо тихенько разом, а потім заснемо. Давай поговоримо. Адже ми з тобою так мало розмовляємо.

— Може, поговоримо про завтрашній день і про твою роботу? Я б так хотіла знати про твою роботу.

— Ні,— сказав він, рвучко випростався у мішку й тепер лежав нерухомо, притиснувшись щокою до плеча Марії й підклавши їй під голову ліву руку. — Найрозумніше — не говорити про те, що буде завтра, ані про те, що сталося сьогодні. В нашій справі втрат не обговорюють, а те, що треба зробити завтра, буде зроблено. Ти не боїшся?

— Que va,- сказала вона. — Я завжди боюся. Але тепер я так боюся за тебе, що мені нема коли думати про себе.

— Не треба, зайчику. Я бував уже у всіляких халепах. Гірших за що, — збрехав він.

Потім, раптом піддавшись спокусі блаженної втечі від дійсності, він сказав:

— Поговорімо про Мадрід і про те, як ми будемо там разом.

— Гаразд, — мовила вона, потім додала: — Ох, Роберто, як мені прикро, що я тебе розчарувала! Чи не могла б я зробити для тебе ще що-небудь?

Він погладив Марію по голові й поцілував її, а потім лежав, пригорнувшись до неї і розслабившись, і вслухався в нічну тишу.

— Можеш побалакати зі мною про Мадрід, — сказав він і подумав: це залишиться при мені й стане мені в пригоді завтра. Завтра мені потрібно буде все те, що в мене є. Він усміхнувся в темряві.

А потім він знову піддався своєму бажанню й пірнув у нереальність, відчуваючи при цьому насолоду, яка може прийти серед ночі, коли розум не бере в цьому участі, а є тільки радість близькості.

— Моя кохана, — сказав він і поцілував її.— Слухай. Вчора ввечері я думав про Мадрід і уявляв собі, як ми приїдемо туди і я залишу тебе в готелі, а сам піду до іншого готелю, де живуть росіяни, щоб там побачитися де з ким. Тільки все це дурниці. Я тебе не залишу саму ніде.

— Чому?

— Бо хочу, щоб ти була зі мною. Я не залишатиму тебе саму ні на хвилину. Я піду з тобою до Seguridad [105] по документи. А потім ми підемо разом купувати все, що тобі треба з убрання.

—Мені треба небагато, я можу сама купити.

—Ні, тобі треба багато, і ми підемо разом і купимо все найкраще, і ти будеш дуже гарна в усьому тому.

— Ні, краще залишимося з тобою в номері в готелі, а по ті речі пошлемо когось. Де той готель?

— На Пласа-дель-Кальяо. Там є широке ліжко з чистими простиралами, і у ванній тече гаряча вода з крана, і там є дві шафи в стінах, і в одній висітимуть мої речі, а в другій — твої. Вікна там високі, широкі, їх можна розчинити навстіж, а за вікнами, надворі,— весна. І я знаю такі місця, де можна добре пообідати, — щоправда, вони підпільні, але готують там добре, і я знаю крамнички, де ще є вино й віскі. А в номері у нас теж буде що перекусити на випадок, якщо нам захочеться їсти, і віскі, якщо мені захочеться випити, а тобі я куплю мансанільї.