Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
Тобі дозволяли вийняти револьвер із шухляди й потримати його в руках. «Мацай його, скільки завгодно», — казав дід. Але гратися з ним тобі забороняли, бо це була «справжня зброя».
Якось ти спитав діда, чи вбив він когось із цього револьвера, і він відповів: «Так».
Тоді ти спитав: «Коли, дідусю?» — і він сказав: «Під час Бунтівницької війни й опісля».
Ти спитав: «Ти розповіси мені про це, дідусю?»
І він відповів: «Я не люблю згадувати про це, Роберте».
Потім, коли батько застрелився з цього револьвера і ти приїхав зі школи на похорон, коронер віддав тобі револьвер після закінчення слідства й сказав:
— Бобе, ти, певно, хотів би зберегти його. За законом я мусив би залишити його в себе, але я знаю, що твоєму батькові він був дорогий, бо твій дід пройшов з цим револьвером усю війну і тут у нас теж носив його, коли служив у кавалерії, а крім того, це ще цілком справна зброя. Я його сьогодні випробував. Б'є не дуже далеко, але ще годиться.
Роберт Джордан сховав тоді револьвер у шухляду, на давнє місце але другого дня вийняв його й поїхав разом із Чабом у гори до вершини понад Ред-Доджем, де тепер прокладено шосе через перевал і плоскогір'я Бір-Тут до Кук-Сіті, і там, нагорі, де повіває легкий вітерець і сніг лежить ціле літо, вони зупинилися над темно-зеленим озером, про яке казали, ніби воно завглибшки вісімсот футів, і Чаб тримав обох коней, а він поліз на скелю, нахилився й побачив у спокійній воді своє обличчя й себе з револьвером у руці, і тоді він узяв його за дуло, й кинув униз, і побачив, як він іде на дно, пускаючи бульбашки, аж поки став маленький, як брелок від годинника у прозорій воді, а потім зник зовсім. Тоді він зліз зі скелі, скочив у сідло і так стиснув острогами стару Бес, що вона почала підкидати задом, наче коник-гойдалка. Він промчав на ній берегом озера і, коли вона заспокоїлася, завернув додому.
— Я знаю, чому ти викинув револьвер, Бобе, — сказав Чаб.
— Коли знаєш, то нема чого балакати, — відповів він.
Вони більше ніколи не згадували про це, і такий був кінець дідової особистої зброї, опріч шаблі. Шабля й тепер лежала у нього в скрині в Міссулі разом з іншими речами.
Цікаво, що сказав би дід про таку-от ситуацію, подумав він. Дід був чудовий солдат, це всі казали. А ще казали, що якби дід був того дня із Кастером, то не допустив би, щоб Кастер так осоромився. Як він міг — не помітити ні диму, ані куряви над позиціями понад Літл-Біг-Горном? Таке можна було б зрозуміти, якби того ранку стояв густий туман. Але туману тоді не було.
Краще б замість мене тут був мій дід. А втім, може, завтра ввечері ми з ним побачимось. Коли така нісенітниця, як потойбічний світ, існує (а я певен, що його не існує, подумав він), то я охоче побалакав би з ним. Бо є багато речей, про які я хотів би ще довідатись. Тепер я маю право питати, бо роблю те, що робив він. Певне, тепер він погодився б відповідати мені. Раніше я не мав права питати. Я його розумію: він не знав мене й тому не хотів балакати цро ті речі. Але тепер ми зрозуміли б один одного. Добре було б добалакати з ним і почути його пораду. Під три чорти пораду, я хотів би просто побалакати з ним. Шкода, що між нами пролягло так багато часу.
Потім, розмірковуючи далі, він зрозумів, що, якби їм справді довелось зустрітися в потойбічному світі, і він, і дід почували б себе дуже незручно з присутності батька. Кожен має право зрости те, що зробив батько, думав він. Та це недобрий вчинок, я розумію його, — але схвалити не можу. Lâche [103] — ось як це навивається. А ти певен, що розумієш це? Авжеж, розумію, але...
Отож-бо — але. Таке зробити може тільки той, хто аж надто переповнений самим собою.
Ах, чорт, як би я хотів, щоб дід був тут, подумав він. Щоб з'явився сюди бодай на годину. Може, ту крихту чогось, яка в мене є, він передав мені через отого другого, що так зле скористався з його револьвера. Може, це єдиний зв'язок, що існує між нами. Ет, до біса! І справді, до біса, шкода тільки, що нас розділяв такий великий проміжок часу, бо я міг би навчитись від нього всього того, чого не навчив мене отой другий. А що, коли той страх, якого дід зазнавав, переборював у собі й нарешті подолав за чотири роки війни і потім, під час сутичок із індіанцями — хоча там, напевно, нічого особливого не було, — що, коли той страх зробив cobarde з його сина, як це майже завжди буває в другому поколінні матадорів? Що, коли воно було саме так? І, може, здорові соки відновили свою силу тільки по тому, як пройшли через того другого?
103
Боягуз (франц.)