Етюди про звичаї

— Панове, — гукнув Крістоф, — суп подано, всі вже за столом.

— Почекай, — сказав Вотрен. — Піди-но візьми пляшку бордо в моїй кімнаті.

— Як вам подобається годинник? — спитав батько Горіо. — В неї чудовий смак, правда?

— Вотрен, батько Горіо і Растіньяк зійшли разом униз і, запізнившись, опинилися за столом поруч. Ежен поводився з Вотреном під час обіду підкреслено холодно, хоч цей чоловік — і взагалі такий приємний, на думку пані Воке, — сьогодні розійшовся як ніколи. Він сипав блискучі дотепи і розбуркав усю компанію. Така впевненість у собі, такий спокій жахали Ежена.

— На яку ногу ви сьогодні встали? — спитала пані Воке. — Ви веселі, як трясогузка.

— Я завжди веселий, коли зроблю добре дільце.

— Дільце? — перепитав Ежен.

— Авжеж. Я доставив партію товару і тому маю право на чималі комісійні. — Помітивши, що мадмуазель Мішоно придивляється до нього, він сказав: — Мадмуазель, може, вам щось не подобається в моєму обличчі? Чого це ви так втупилися в мене? Кажіть відверто! Щоб зробити вам приємність, я ладен змінити… Пуаре, ви ж не розгніваєтесь за це, га? — сказав він, підморгуючи старому чиновникові.

— От би, хай йому чорт, намалювати з вас ярмаркового Геракла, — сказав молодий художник Вотренові.

— Чудово! Згода, якщо мадмуазель Мішоно позуватиме вам для цвинтарної Венери, — відповів Вотрен.

— А Пуаре? — спитав Б'яншон.

— О, Пуаре позуватиме, як Пуаре. Це буде бог садів, — вигукнув Вотрен. — Адже його ім'я походить від груші[13].

— Гнилички! — підказав Б'яншон.

— Все це дурниці, — зауважила пані Воке, — краще б ви нас почастували вашим бордо, адже я бачу пляшечку, що висунула свого носика. Вино підтримає ваш веселий настрій, до того ж це корисно для шлунка.

— Панове, — мовив Вотрен, — пані президентка закликає нас до порядку. Пані Кутюр і мадмуазель Вікторина пробачать нам наші легковажні слівця, але пощадіть невинність батечка Горіо. Пропоную вам маленьку пляшкораму бордоського вина; ім'я Лафіта надає йому ще більшої слави — прошу не вважати це за політичний натяк. Гей ти, опудало, — сказав він, глянувши на Крістофа, який, проте, не зрушив з місця. — Сюди, Крістофе! Хіба ти не знаєш свого імені? Опудало, неси сюди випивку!

— Ось, пане, — сказав Крістоф, подаючи йому пляшку.

Наповнивши склянки Ежена та батька Горіо, Вотрен повільно налив і собі кілька крапель; він куштував вино язиком, поки сусіди пили своє, і раптом скривився:

— Ах чорт, тхне корком. Візьми це собі, Крістофе, і принеси нам інше, ти знаєш, там праворуч. Нас шістнадцятеро, неси вісім пляшок.

— Ну, коли ви так розщедрились, — сказав художник, — ставлю сотню каштанів.

— Хо! Хо!

— Еге!

— Брр!

Вигуки пансіонерів лунали звідусіль, наче лускання ракети.

— Ану, матусю Воке, ставте дві пляшечки шампанського! — гукнув Вотрен.