Світова гібридна війна: український фронт
- Автор: Горбулин Владимир Павлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7760-8
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Світова гібридна війна: український фронт». Краткое содержание книги:
Сутність гібридної війни розглянуто у контексті системної кризи світової безпеки, а її феномен – як новітній вид глобального протистояння. Детально розглянуто причини та передумови російської агресії проти України, її стратегічні цілі, а також особливості ведення гібридної війни у різних вимірах: воєнному, політичному, економічному,соціальному, гуманітарному, інформаційному. Аналізуються локальні успіхи нашої держави у протидії ворожим планам РФ за окремими напрямами. Зроблено загальний висновок про доведення Україною своєї спроможності як держави, що відстоює свій суверенітет у боротьбі з агресором. Розглянуті питання реформування міжнародних безпекових інститутів та пошуку балансу сил у новій, гібридній реальності.
Розраховано на політиків, політичних аналітиків, державних службовців вищої ланки, науковців у сфері безпекознавства. Результати дослідження зацікавлять освітян, представників громадянського суспільства, а також національно свідомих громадян.
З метою легітимації сакрального статусу власної державності російський політичний істеблішмент вдається до безсоромної «приватизації» національної української історії. Показовий приклад — послання В. Путіна Федеральним зборам від 4 грудня 2014 р. Президент Росії стверджує, що анексований Крим має для РФ стратегічне і цивілізаційне значення, оскільки з території півострова християнство поширилося на всю Русь, тому на кримській землі містяться духовні скрепи «багаторічного моноліту російської нації і централізованої Російської держави». Замовчування ролі Києва у християнізації Московії — це очевидний намір усунути Україну з поля цивілізаційного розвитку.
Досить часто промосковська пропаганда намагається продемонструвати історичну недолугість української спільноти. Зокрема патріарх РПЦ Кирил, відкриваючи 11 листопада 2014 р. засідання XVIII Всесвітнього російського народного собору, у своєму виступі наголосив, що українці розділені у розумінні власної історії, не зуміли зберегти єдність, унаслідок чого отримали міжусобний конфлікт.
Об’єктами інсинуацій з боку Росії, насамперед Російської православної церкви як послідовного сателіта державної влади, неодноразово були Українська греко-католицька церква (УГКЦ) та Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП). Саме ці релігійні організації віддавна перебувають на патріотичних позиціях, а під час Революції гідності беззастережно підтримали європейський, демократичний поступ України, поширювали правду про нашу країну у світі. Немає сумнівів, що причиною брутальних звинувачень (у прислужництві Ватикану, націоналістам, бандерівцям, інспіруванні міжцерковних конфліктів, порушенні прав і свобод віруючих), адресованих УГКЦ та УПЦ КП, є суспільне значення цих церков, а їхня дискредитація спрямована на ураження релігійної складової національної самоідентифікації.
Однією з небезпечних форм заперечення української ідентичності є просування ідеології «русского мира» як транснаціонального простору поширення російської мови і культури. Особливість її застосування в Україні полягає в ототожненні людей російської культури або «російськомовних» з «російськими співвітчизниками» незалежно від їх національності. Таким чином під цю категорію потрапили російськомовні українці та представники інших народів. Цю категорію українських громадян Москва завжди розглядала як «законний» об’єкт своєї опіки та захисту і вороже сприймала будь-які спроби поширити на них вплив української культури, розширити сферу освіти українською мовою.
Натомість одним із пріоритетів російської зовнішньої політики ще у 2010 р. визначалося «подальше формування єдиного культурного, інформаційного та освітнього простору» (в межах СНД)[6], а основним завданням створеного у 2008 р. Федерального агентства у справах СНД, співвітчизників, що проживають за кордоном, і з міжнародного гуманітарного співробітництва (Росспівробітництво) є зміцнення позицій російської мови і культури за кордоном як «основи інтеграційних процесів у Союзі Незалежних Держав»[7]. Справжні цілі політики захисту «співвітчизників» і властиве Росії розуміння «інтеграційних процесів» ми бачимо в Криму і на Донбасі.
Справді, заперечення української ідентичності є не лише частиною російської ідеології, а й одним із напрямів реальної політики, де воно стає тотожним ліквідації будь-яких проявів національного духу українства. Типові приклади цієї політики ми бачимо на території самої РФ (відмова у реєстрації Українському конгресу Росії, закриття бібліотеки української літератури в Москві, ухвалення судового рішення про знесення Свято-Троїцького храму УПЦ КП у м. Ногінськ), а також в окупованому Криму, де практично знищено українську освіту й культуру, українське громадське і церковне життя. Знаючи, який вплив мала Росія на Кримську автономію у складі України, і як під цим впливом в АР Крим розпалювалися антиукраїнські настрої і формувалися сепаратистські тенденції, можна уявити справжні цілі, які Кремль переслідує нині, нав’язуючи Україні зміни до Конституції і фактичне впровадження федерального устрою.