Світова гібридна війна: український фронт
- Автор: Горбулин Владимир Павлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7760-8
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Світова гібридна війна: український фронт». Краткое содержание книги:
Сутність гібридної війни розглянуто у контексті системної кризи світової безпеки, а її феномен – як новітній вид глобального протистояння. Детально розглянуто причини та передумови російської агресії проти України, її стратегічні цілі, а також особливості ведення гібридної війни у різних вимірах: воєнному, політичному, економічному,соціальному, гуманітарному, інформаційному. Аналізуються локальні успіхи нашої держави у протидії ворожим планам РФ за окремими напрямами. Зроблено загальний висновок про доведення Україною своєї спроможності як держави, що відстоює свій суверенітет у боротьбі з агресором. Розглянуті питання реформування міжнародних безпекових інститутів та пошуку балансу сил у новій, гібридній реальності.
Розраховано на політиків, політичних аналітиків, державних службовців вищої ланки, науковців у сфері безпекознавства. Результати дослідження зацікавлять освітян, представників громадянського суспільства, а також національно свідомих громадян.
Фактичні заперечення української ідентичності можна почути і від президента РФ В. Путіна. Так, відповідаючи на запитання на підсумковій пленарній сесії дискусійного клубу «Валдай» 19 вересня 2013 р., він, зокрема, заявив, що «ми (українці і росіяни) один народ», а Україна — «частина нашого великого російського світу («русского мира»)». В уявленні Путіна Україна практично позбавлена самостійного історичного і культурного значення, зберігає лише певну самобутність: «У нас спільна традиція, спільна ментальність, спільна історія, спільна культура. У нас дуже близькі мови»[4].
Значно категоричніше глава російської держави висловився про Україну в розмові з Дж. Бушем на закритому засіданні Ради Росія — НАТО у Бухаресті 4 квітня 2008 р.: «Ты же понимаешь, Джордж, что Украина — это даже не государство! Что такое Украина? Часть ее территорий — это Восточная Европа, а часть, и значительная, подарена нами!»[5].
Попри різноманітність інтерпретацій походження і статусу українства у російському дискурсі, їх можна звести до кількох тез:
1. З давніх часів і досьогодні існує один російський народ, складовою якого є українці. Вони розглядаються як субетнос російського народу (зазвичай під назвою «малороси»), або як просто росіяни, які в процесі історичного розвитку набули певних етнографічних відмінностей і яким штучно нав’язали не властиву їм назву.
2. Виникнення феномена «український народ» стало можливим через тимчасову відокремленість Південно-Західної Русі та її входження до складу ворожих Росії держав, котрі намагалися зробити цю відокремленість остаточною і незворотною, впроваджуючи церковну унію, а після «возз’єднання» України з Росією у XVII ст. — прищеплюючи «малоросам» штучну українську самосвідомість, виробляючи штучну українську мову, інспіруючи український сепаратизм.
3. Після жовтневого перевороту 1917 р. і створення 1922 р. СРСР антиросійська комуністична влада запровадила політику «українізації», внаслідок чого мільйони росіян-«малоросів» були примусово перетворені на «українців».
4. Як і все штучне, українство рано чи пізно повинно зникнути, а українці — повернутися до свого природного стану «російських людей». «Святий» обов’язок Росії — допомогти їм у цьому.
Наведені вище тези неодноразово тиражувалися усно і письмово кремлівською пропагандою на різних рівнях задовго до 2014 р. До певного часу вони сприймалися в українському суспільстві як ознака свого роду ментальної хвороби, яку вилікує лише час, і яка не може мати вирішального впливу на політику Росії щодо України (за винятком хіба що її гуманітарного напряму). Однак нині є очевидним, що вже тоді ми мали справу з проявами гібридної війни, яка почалася не з анексії Криму і підтримки сепаратистів на Донбасі, а значно раніше.Тому остаточне її завершення може гарантувати не угода щодо статусу тимчасово окупованих українських територій, а радикальна зміна російської політики і російської суспільної думки стосовно України та українського народу.
Формою заперечення національної української ідентичності з боку РФ є також дискредитація окремих явищ, подій, процесів, феноменів, які її конституюють. Це, зокрема, історична пам’ять про державотворчі зусилля української еліти XVII—XVIII cт., національно-визвольні змагання ХХ ст., прагнення українців мати власну Помісну Православну Церкву тощо.
Як в офіційній російській історіографії, принаймні в тій її частині, яку можна вважати мейнстримом, так і в суспільній думці будь-які намагання українських володарів проводити самостійну зовнішню політику, тим більше зробити свою країну незалежною державою, завжди трактувалися як «зрада», «порушення клятви» тощо. Найбільш показовим у цьому сенсі є ставлення до гетьмана Івана Мазепи: в Росії його вважають однією з найодіозніших постатей в українській історії, втіленням усіх можливих моральних вад і надзвичайно нервово реагують на будь-які заходи із вшанування його пам’яті.
Згідно з трактуваннями прокремлівських ідеологів та політтехнологів, український національно-визвольний рух 1917—1920 рр. був чужий і навіть ворожий інтересам народу, спирався лише на зовнішню підтримку та заплямував себе єврейськими погромами, а аналогічний рух 30—40-х років ХХ ст. виявився союзником нацистської Німеччини. Відповідно, сучасні українські патріоти як ідейні спадкоємці згаданих рухів одержали ярлик «нацистів», а Революцію гідності було названо «фашистським переворотом», внаслідок якого прийшли до влади «сили ультранаціоналістичного і фашистського характеру». Ця відверта брехня слугувала і слугує для Росії сурогатом морального виправдання анексії Криму і збройної підтримки сепаратистів на українському сході. Теоретично, навіть відкрита агресія Росії проти України могла б бути подана як звільнення українців («малоросів», «співвітчизників») від «фашистського гноблення».