Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Юстас знову закивав і навіть заляскав хвостом по воді. Усі з переляку позадкували, коли з його очей бризнули величезні гарячі сльози, а в декого з матросів вихопилися слова, які в пристойній книзі навіть написати не можна.

Люсі кинулася втішати нещасного й навіть не побоялася поцілувати його в потворну драконову морду, а всі навколо співчутливо загомоніли: «Ех, бідолашний!» Одні обіцяли, що нізащо не кинуть його у біді; інші запевняли, що обов’язково знайдеться шлях обійти його чари й що за день-другий він стане таким, як колись. Усім, звичайно, не терпілося дізнатися, що з ним сталося, але розмовляти ж він не вмів! Щоправда, він не раз та не два намагався написати свою історію на піску, але це в нього теж не вийшло. Справа в тому, що Юстас, який ніколи не читав нормальних дитячих книжок, не вмів розповідати коротко і зрозуміло. До того ж незграбна драконова лапа не дуже годилася для писання, і не встигав Юстас написати й половини, як сам випадково стирав власні каракулі хвостом, а потім набігала хвиля, і, коли вона відступала, після неї на піску залишалися лише нерозбірливі уривки слів:

«Я ЗАСНУ… У… ЧЕРІ… БАЧИ…. КОНА… ВІН, ТОБ… ДРАКОН… МУЧИВ… А ПОТІМ… МЕР… КОЛИ ПРОКИ… ТВОРИВСЯ НА …КОНА!»

У наступні дні всі помітили, що перетворення на дракона змінило Юстаса на краще. Він що є сил намагався бути корисним. Він облетів увесь острів і виявив, що на ньому живуть лише дикі кози і свині, на яких він заходився полювати, аби поповнити запаси їжі на кораблі. Юстас-дракон виявився дуже людяним мисливцем — свою здобич він убивав одним раптовим ударом могутнього хвоста, так, що його жертва навіть не встигала зрозуміти, що її вбили. Декількох тварин він з’їв сам, але тільки на самоті, тому що не хотів лякати людей виглядом кривавої драконової трапези. А одного разу, змучений, але дуже гордий собою, він притягнув до табору величезну сосну, яку вирвав із корінням десь на іншому боці острова — з неї потім зробили головну щоглу. Прохолодними вечорами, особливо після дощу, він слугував мандрівникам і дахом, і грубкою: уся компанія розсідалася під перетинчастими крилами, притулившись спинами до його гарячих боків, аби обсохнути та зігрітися. Своїм вогненним диханням він міг розпалити багаття навіть із найвологіших гілок. Іноді він садовив кілька людей до себе на спину й літав над островом, аби вони могли побачити, як під ними пропливають зелені схили пагорбів, скелясті вершини, глибокі яруги, а вдалині на сході темніє синя смуга — певно, земля.

Відчуваючи тепло та турботу людей, а що найголовніше, піклуючись про них сам, Юстас відкрив для себе незнайоме доти почуття, яке одне тільки й утримувало його від розпачу. Адже жити в драконовій шкурі йому було зовсім несолодко… Коли йому траплялося пролітати над гірським озером і бачити своє віддзеркалення у воді, він щоразу здригався. Він ненавидів свої перетинчасті крила, зубчастий гребінь на спині та жахливі криві пазури. Він страхався себе, коли залишався наодинці, і соромився, коли поруч були люди. Вечорами, якщо його не використовували як грілку, він відходив подалі від табору й лежав, згорнувшись, мов змій, клубком на вузькому піщаному березі між лісом та водою. У такі хвилини, на його невимовний подив, найвірнішим його розрадником бував Ріпічип. Шляхетний мишачий король крадькома полишав веселу компанію, що збиралася біля багаття, і сідав біля драконової голови так, щоб дим із ніздрів дракона не різав очі. Він співчутливо казав, що те, що сталося з Юстасом, то лише «жорстокий жарт лихої долі», і коли б він міг запросити Юстаса до свого нарнійського будиночка (хоча насправді це був не будинок, а нора, у якій не вмістився б не те що весь дракон, а навіть і його голова), то він, Ріпічип, прочитав би йому сотню історій про імператорів, королів, герцогів, лицарів, поетів, закоханих, астрономів, філософів і чарівників, які волею долі втрачали багатство, могутність і славу, але не впадали в журбу і зневіру й були винагороджені, проживши довге та щасливе життя. Можливо, такі розповіді були для Юстаса слабкою втіхою, але йшли вони від щирого серця, і Юстас це добре розумів.