Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Усі ви, звичайно, знаєте, що стережуть у своїх печерах дракони. Але, як ви пам’ятаєте, Юстас читав зовсім інші книжки. У них багато говорилося про експорт-імпорт, уряд та владу, іноді й про водопостачання, але про драконів не було ані слова. Тому спочатку він довго не міг зрозуміти, чому в дракона таке жорстке ложе. У боки йому впивалися чи то шпичаки, чи то камінчики — у будь-якому випадку, спати на цьому було просто несила. А коли він перевертався з боку на бік — під ним щось дзенькало. Біля входу в печеру було не надто темно, і, придивившись, він побачив те, про що кожен із нас здогадався б із самого початку. Він побачив скарби. Були тут корони (то вони кололи йому боки), монети, персні, браслети, злитки золота, чаші, таці та дорогоцінне каміння.
На відміну від більшості хлопчиків, Юстас ніколи не мріяв відшукати скарб. Проте він одразу ж зметикував про користь такої знахідки в цьому дивному світі, куди він випадково потрапив, так безглуздо провалившись крізь картину в спальні Люсі.
— Тут у них немає податків! — промовив він сам до себе. — І скарби не потрібно здавати державі. Навіть невеликої частини цього вистачить, аби зажити розкошуючи. Де? Та хоч би й в Остраханстві. Схоже, це найбільш цивілізована з тутешніх країн. Головне — взяти із собою побільше. Ось цей браслет — камені на ньому начебто дорогоцінні. Вдягну-но я його на руку. Завеликий, та, якщо натягнути вище ліктя, буде саме те. У кишені — побільше діамантів: вони легші за золото, а коштують дорожче… Коли ж нарешті вщухне цей клятий дощ?
Він, як міг, спробував умоститися зручніше, перебравшись туди, де купою лежали самі монети, і вирішив дочекатися, доки розпогодиться. Та коли натерпишся страху, а перед тим ще й полазиш добряче по горах, то стомишся не менше за тих матросів, що лагодили корабель. Тож Юстас заснув.
А поки він спав у печері, як бабак, інші давно повечеряли й уже не на жарт непокоїлися за нього. Каспіан засурмив у ріг, а інші загукали: «Юстасе! Юстасе! Ти де?», доки в них не захрипли горлянки.
— Він, певно, забрів так далеко, що й не чує, — зауважила бліда від хвилювання Люсі.
— І куди він міг подітися? Нащо було взагалі залишати табір? — дивувався Едмунд.
— Але ж ми маємо щось зробити, — бентежилася Люсі. — Він міг заблукати або упасти в яму, чи потрапити до рук дикунів…
— Або ще гірше — хижакам у зуби… — зауважив Дрініан.
— Так йому й треба… — пробурмотів Рінс.
— Шановний пане Рінс, — втрутився Ріпічип, — мені соромно чути такі не гідні вас промови. Хоч я і далекий від того, аби вважати цю людину своїм другом, мушу визнати, що оскільки він належить до королівської родини і до того ж є членом нашої команди, то є справою нашої честі розшукати його або, якщо необхідно, помститися за його смерть.
— Ми мусимо знайти його, живого чи мертвого, — втомлено промовив Каспіан. — Доведеться обнишпорити увесь острів, а це зайва небезпека. Ох, мені вже цей Юстас…
А Юстас тим часом міцно спав… Розбудив його біль у лівій руці. Печеру заливало місячне сяйво, а перина зі скарбів уже не здавалася занадто жорсткою. Біль у руці його дещо спантеличив: він спершу й не зрозумів, чого це вона болить, та згодом збагнув, що це тисне браслет, який він натягнув вище ліктя. Певно, коли він спав, ліва рука (саме на ній був браслет) затерпла і розпухла.
Юстас уже збирався розтерти ліву руку правою, але встиг лише ворухнутися, як одразу ж завмер від жаху й закусив губу, аби не закричати з переляку: у яскравому місячному світлі ворухнулася якась тінь, яку не можна було не впізнати: то була величезна пазуриста луската драконова лапа. Вона ворухнулася, щойно він повів рукою, а завмерла, щойно він застиг на місці.
«Ох, і бовдур же я, — подумав Юстас, укриваючись холодним потом. — Звичайно ж, у цієї тварюки був дружок чи подруга, що тепер лежить біля мене!»
Деякий час він не наважувався навіть поворухнутися. Перед його обличчям підіймалися догори дві тонкі цівки диму, чорні на тлі місячного сяйва — він здогадався, що то має виходити дим із носа другого дракона.
З переляку він навіть спробував затамувати подих. Цівки зникли. Коли ж він видихнув, не в силах більше затримувати подих, дим пішов, як із комина. Та навіть тепер Юстас ще не здогадувався, що ж сталося.
Нарешті він вирішив обережно перебратися лівіше, подалі від дракона, і спробувати виповзти з печери. Може, чудовисько міцно спить? Хай там як, то був його єдиний шанс. Але, перш ніж повзти вліво, він про всяк випадок поглянув туди й — о, жах! — побачив там таку ж драконову лапу.