Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
Нараз вона спробувала встати, але Сомс зупинив її, тільки тієї миті він зрозумів усе.
Вона повернулася сюди, наче смертельно поранена тварина, яка не знає, куди їй подітися, не усвідомлює, що робить. Її закутана в сіре хутро скоцюрблена постать сказала йому все.
Тепер він напевно знав, що вона була коханкою Босіні, знав, що вона вже довідалася про його смерть — мабуть, так само, як він, купила газету на розі вулиці, де гуляв вітер, і прочитала повідомлення.
Вона з власної волі повернулася в клітку, з якої так прагнула вирватися; і, збагнувши безмірну глибину свого відкриття, Сомс мало не закричав: «Геть із мого дому! Щоб я більше не бачив твого ненависного тіла, яке я так люблю! Щоб я більше не бачив цього жалісного блідого обличчя, жорстокого, лагідного, бо я тебе вдарю. Геть звідси і ніколи не навертайся мені на очі!»
Не вимовивши цих слів, він, проте, побачив у своїй уяві, як вона встає і йде геть, наче людина, що прагне збудитися від страшного сну,— встає і виходить у темряву й холод, не думаючи про нього, наче його тут зовсім не було.
І Сомс скрикнув усупереч своїм невимовленим словам:
— Ні, залишся!
І, відвернувшись від неї, сів на своє звичайне місце по той бік каміна.
Обоє мовчали.
Сомс думав: «Звідки ця біда? Чому мені доводиться так страждати? Що я такого зробив? Я ж ні в чому не винний»
Він знову поглянув на неї — вона сиділа, зіщулившись, наче смертельно підстрелена пташка, із зранених грудей якої рветься останній віддих, а лагідні очі довгим, невидющим поглядом дивляться на того, хто вбив її, дивляться, прощаючися з усіма радощами світу — з сонцем, з повітрям з другом.
Отак вони й сиділи мовчки біля вогню по різні боки каміна.
Пахучий дим кедрових полін, який так подобався Сомсові, тепер стискав йому горло. Нарешті Сомс не витримав: вийшовши в хол, він розчинив навстіж двері й став жадібно ковтати холодне повітря; потім без капелюха й пальта вийшов у сквер.
Голодна кішка терлася об садові грати, підкрадаючись до Сомса, і він подумав: «Страждає! Коли ж настане кінець моїм стражданням?»
Біля дверей протилежного будинку його знайомий на прізвище Ратер витирав черевики з таким виглядом, ніби казав: «Тут господар я». І Сомс пройшов далі.
У чистому повітрі, заглушуючи вуличний гамір, лунав дзвін із далекої церкви, де Сомс обвінчався з Айріні,— дзвони «практикувалися» до дня Христового пришестя. Йому кортіло залити своє горе вином, упитися так, щоб усе стало байдуже, або розпалити в собі шалену лють. Якби він тільки міг вирватися з цих лабетів, з цього павутиння, яке вперше в житті відчув навколо себе. Якби ж то він міг піддатися пориву: «Розлучися з нею, вижени її геть! Вона тебе забула. Забудь і ти її!»
Якби ж то він міг піддатися пориву: «Відпусти її, вона тяжко страждала!»
Якби ж то він міг піддатися бажанню: «Зроби її своєю рабою, вона в твоїй владі!»
Якби ж то він міг послухатися голосу здорового глузду, що раптом озвався у нього в душі: «Хіба не однаково?» Забути про себе хоч на одну-єдину хвилину, забути, що йому не однаково, забути, що жертва неминуча.
Якби ж то він був здатний на нерозважний вчинок!
Він нічого не міг забути; не міг піддатися ані пориву, ані голосу здорового глузду, ані бажанню; все це надто серйозно, надто близько обходить його — він попав у клітку
На тому кінці скверу хлопці-газетярі гучно сповіщали про свій вечірній товар, і їхні пронизливі голоси зливалися з бамканням церковних дзвонів.
Сомс затулив вуха. Йому сяйнула думка: адже могло статися так, що він, а не Босіні, лежав би зараз мертвий, а вона, замість того щоб сидіти зіщулившись, як підстрелена пташка, й дивитися поглядом, сповненим безнадії...
Щось м'яке торкнулося його: об його ноги терлася кішка. І з грудей Сомса вирвалося ридання, струснувши його з голови до ніг. Потім усе стихло, і тільки з темряви дивилися на нього будинки — і в кожному з них є свій господар, і господиня, і свій таємний життєпис радощів чи горя.
Раптом він побачив, що двері його будинку відчинені, й на тлі освітленого холу видніє постать чоловіка, який стоїть до нього спиною. В грудях у нього похололо, він тихо підійшов до ганку й спинився позад незнайомця.
Він бачив своє пальто, кинуте на різьблене дубове крісло; перські килими, срібні вази, порцелянові тарілки, що прикрашали стіни, і незнайомого, який стояв на порозі.
І він різко запитав:
— Чого вам треба, сер?
Незнайомий обернувся. Це був молодий Джоліон.
— Двері були відчинені,— мовив він.— Чи можна побачити вашу дружину? Я маю їй дещо переказати.