Сага про Форсайтів

— Всі олдернейські,— сказав він,— дають найкраще молоко. Подивіться на оцю — гарне створіння. Чуєш, Мертл!

Руда корова з лагідними й карими, як у Айріні, очима стояла нерухомо: її давно не доїли. Вона поглядала на них кутиками лагідних, байдужих очей, і з її сірих губ на солому текла тоненька цівочка слини. В прохолодних сутінках корівника пахло сіном, ваніллю й аміаком; і старий Джоліон мовив:

— Ходімо в будинок, пообідаєте зі мною. Я звелю відвезти вас додому в кареті.

В душі її, очевидно, точилася боротьба. Нічого дивного: ці місця навіюють їй такі тяжкі спогади. Але йому хотілося побути в її товаристві: чарівне обличчя, чудова фігура, краса! Він був сам цілісінький день. Мабуть, його очі посмутніли, бо вона відповіла:

— Дякую, дядечку Джоліоне. Я охоче піду.

Він потер руки й мовив:

— Чудово! Тоді ходімо.

І вони пішли через поле слідом за псом Балтазаром. Сонце світило їм просто в обличчя, і він тепер бачив не тільки ті срібні волосини, але й зморщечки, дрібненькі, але досить глибокі, щоб позначити її красу печаттю витонченості, властивої тим, хто живе відлюдним життям. «Я поведу її через терасу,— подумав він.— Вона не звичайна гостя».

— Що ви робите цілий день?— спитав він.

— Даю уроки музики. Є в мене ще одна справа.

— Працюєте!— мовив старий Джоліон, знімаючи з гойдалки ляльку й обсмикуючи її чорну спідничку.— Немає краще, як працювати; правда ж? Я вже кинув роботу. Старішаю. Яка ж у вас справа?

— Я намагаюся допомогти жінкам, що попали в біду.

Старий Джоліон відразу не зрозумів.

— У біду?— перепитав він і раптом, вражений, збагнув: вона має на увазі саме те, що мав би на увазі й він, якби вжив цього слова. Вона допомагає лондонським Магдалинам! Яка бридка, жахлива справа! Цікавість перемогла його огиду, і він запитав:

— Навіщо це вам? Що ви для них робите?

— Роблю я не дуже багато. У мене мало грошей. Я можу їх тільки розрадити та часом погодувати.

Рука старого Джоліона мимоволі потяглася до гаманця. Він швидко запитав:

— А як ви їх знаходите?

— Ходжу в одну лікарню.

— Лікарню? Ну-ну!

— Мене найбільше вражає те, що майже всі вони колись були вродливі.

Старий Джоліон розправив ляльку.

— Вродливі!— вигукнув він.— Нічого не скажеш, сумна історія!— і пішов до будинку.

Вони зайшли крізь засклені двері, ще запнуті портьєрами, і він повів її до кімнати, де звичайно читав «Таймс» і сільськогосподарські журнали з величезними ілюстраціями, які зображали кормові буряки та інші плоди ланів,— Голлі залюбки їх розфарбовувала.