Сага про Форсайтів

Але тепер, коли ці заходи стали зайві через смерть Босі ні — дивну смерть, думати про неї однаково що прикладати до серця розпечене залізо, однаково що знімати з нього важенний тягар,— Сомс не знав, до чого взятися; і він блукав вулицями, вдивляючись у обличчя перехожих, а серце його гнітила невимовна журба.

І, блукаючи містом, Сомс думав про того, чиї блукання вже навіки скінчилися, про того, хто ніколи вже не буде тинятися біля його дому, наче голодний пес.

Ще вдень він побачив оголошення, що особу мертвого з'ясовано, і купив газету поглянути, що там пишеться. Він залюбки позатикав би їм роти. Сомс рушив у Сіті й довго радився з Боултером у його кабінеті.

Вертаючись додому десь о п'ятій годині, він зустрів біля Джобсона Джорджа Форсайта, і той простягнув йому вечірню газету:

— Здоров! Ти вже читав про бідолаху Пірата?

Сомс холодно відповів:

— Так.

Джордж пильно дивився на нього. Він ніколи не полюбляв Сомса, а тепер вважав його винним у смерті Босіні. Сомс занапастив його, занапастив, домігшись свого права власника, цей вчинок довів Пірата до такої нестями, що він зовсім не володів собою того фатального вечора.

«Бідолаха знавіснів од ревнощів,— думав Джордж,— знавіснів від бажання помститися і не помітив омнібуса в тому страшному тумані».

Сомс його занапастив! І цей присуд можна було прочитати в Джорджевих очах.

— В газеті пишуть, що це самогубство,— мовив він нарешті.— Але цьому ніхто не повірить.

Сомс похитав головою.

— Нещасливий випадок,— пробурмотів він. Зібгавши в кулаці газету, Джордж засунув її в кишеню. Він не втримався і пустив на прощання шпильку:

— Гм! Удома все чудово? Ще немає маленьких Сомсиків?

Сомс побілів, як східці, що вели до Джобсона; вишкірившись, наче от-от загарчить, він проскочив повз Джорджа і зник.

Прийшовши додому, Сомс одімкнув двері своїм ключем, і перше, що впало йому в очі в невеликому освітленому холі, була оздоблена золотом парасолька Айріні, яка лежала на скрині. Він скинув підбите хутром пальто і кинувся у вітальню.

Вікна вже були запнуті шторами, у каміні палали кедрові поліна, і при світлі полум'я Сомс побачив Айріні на звичайному місці в куточку канапи. Він тихо причинив двері й підійшов до неї. Вона сиділа нерухомо і ніби зовсім його не помічала.

— Ти таки повернулася?— мовив він.— Чого ж ти сидиш у темряві?

Раптом він побачив її обличчя таке бліде й непорушне, немовби кров застигла у її жилах, побачив її широко розплющені очі, що здавалися величезними, наче злякані очі сови.

Притулившись у своєму сірому хутрі до спинки канапи, вона була схожа на сову, що припала пухнастою грудкою до залізної клітки Вона сиділа поникла, наче зламалася з лютої муки, наче їй уже ні до чого була і врода, і стрункий стан

— Ти таки повернулася, знову сказав він

Айріні не підводила погляду, не озивалася, і тільки відблиски вогню грали на її непорушній постаті