Сага про Форсайтів

— Ходімо, друже!

Повільно, як завжди, вони перетнули лужок, всіяний зірочками жовтцю та стокроток, і вийшли на ділянку, засіяну папороттю. Ця поки що майже гола ділянка, яка лежала між верхнім і нижнім лужком, мала порушити враження неприродної симетрії, яка так заважає в садівництві. Пес Балтазар любив нишпорити там між камінням: часом йому щастило зловити крота. Старий Джоліон завжди ходив цією дорогою; йому хотілося зробити гарною цю місцинку, і він часто думав: «Треба запросити сюди Вара, нехай подивиться, що тут можна зробити. У цій справі він тямить більше за Біча». Адже рослини, подібно до будинків і хворих, потребують досвідченого ока. Тут водилися слимаки, і, приходячи сюди з онуками, старий Джоліон показував їм слимака й розповідав історію про хлопчика, котрий спитав: «Мамо, а у сливки бувають ніжки?»—«Ні, синку».— «Ну, то я, мабуть, з'їв не сливку, а слимачка». І коли вони, вхопивши його за руки, починали так сміятися, що аж підскакували, уявляючи собі, як хлопчик проковтнув слимачка, очі його лукаво поблискували. Минувши папороть, він відчинив хвіртку, що вела на перше поле, велике й рівне, частина якого, обгороджена цегляним муром, була відведена під город. Старий Джоліон не мав настрою оглядати город і зійшов униз до ставка. Балтазар, у якого було там кілька знайомих водяних щурів, весело потрюхикав попереду, як і кожний немолодий пес, що гуляє щодня тією самою дорогою. На березі старий Джоліон спинився, помітивши, що від учора розцвіла ще одна квітка латаття: він покаже її Голлі завтра, коли його крихітка видужає,— онучка заслабла, з'ївши за сніданком помідор: у неї вельми делікатний шлуночок. Тепер, коли Джоллі поїхав учитися,— того року його віддали до школи,— Голлі гуляла з ним мало не цілі дні, й він дуже без неї нудився. Та й біль часто дошкуляв йому тепер; трохи кололо в лівому боці. Він озирнувся на горб. Що правда, то правда: бідолашний Босіні спорудив чудовий будинок; він би зробив блискучу кар'єру, якби його не спіткала смерть! А де він тепер? Може, й досі витає тут, де виконав свою останню роботу, де розквітло його трагічне кохання. Чи, може, дух Філіпа Босіні розчинився у всесвіті? Хто знає? Цей пес забруднить собі лапи! І старий Джоліон попрямував до гайка. Він якось нагледів там чудові дзвіночки і знав закутки, де вони й досі цвіли, наче клаптики неба, що попадали між дерев, ховаючись від сонця. Він проминув корівник і курник і пішов вузенькою стежечкою, яка вела крізь густий молодняк до одного з таких закутків. Балтазар, що знову біг попереду, стиха загарчав. Старий Джоліон підштовхнув його ногою, але пес стояв непорушно саме в такому місці, де його не можна було обійти, і шерсть на його волохатому карку поволі наїжилася. Чи то почувши гарчання й побачивши, як наїжилася шерсть на собаці, чи від хвилювання, яке часом охоплює людину в лісі, тільки старий Джоліон теж відчув, що йому по спині поповзли мурашки. А далі стежка повернула, і він побачив стару, порослу мохом колоду, на якій сиділа жінка. Вона дивилася в інший бік, і тільки-но він устиг подумати: «Забралась на чуже, треба поставити табличку»,— як вона обернулась до нього. Боже милий! Те саме обличчя, яке він бачив у опері,— та жінка, про яку він оце думав! Цієї бентежної хвилини все навкруги розпливлося, наче привид — дивовижне явище! Може, винний у тому промінь призахідного сонця на її фіалково-сірій сукні! А потім вона встала, усміхаючись, трохи схиливши набік голову. Старий Джоліон подумав: «Яка вона гарна!» Вона мовчала, він теж не озивався; і він збагнув, чого вона мовчить, і відчув до неї повагу. Мабуть, із цим місцем у неї пов'язані якісь спогади, і вона не хоче вигадувати банальних пояснень.