Ольга Токарчук. Останні історії

5.

Автоматично набирає варшавський номер — код двадцять два і потім сім цифр, які знає напам’ять. Довгий сигнал. Ніхто не відповідає. Бачить авторучки, пакет фольдерів, путівник Відня німецькою мовою — переглядала його перед виїздом і раптом розуміє, чого на тому кінці дроту тиша — зателефонувала сама до себе. Кладе слухавку, але впертий дратівливий звук не зникає — чайник. Знімає його з розігрітої кухні. Западає тиша. Не чути ніяких звуків із подвір’я, ніби біла імла заповнила все, увійшла досередини, амортизувала всі звуки, розмила обриси предметів — біла м’яка вата. Іда схиляється над сукою, бо раптом здогадується, що вона померла і звідси ця тиша. Але ні, дихання тварини слабе, ледь чутне, тому вона вдаряє ложечкою до краю металевої мийки, домагаючись звичного шуму. Скреготливе відлуння, як звичайно, але в тій тиші воно виглядає театральним, ніби спеціально сфабриковане. У повітрі повно нюансів, навіть тиша є звуком: що більше звертаєш на неї увагу, то вона здається складнішою, складеною з вібрацій, які торкаються одна одної. Ще раз, бум, бум, звук — глибокий, як дзвін, відлуння якого розпадається на мільйони дрібних скреготів.

Коли Іда була мала і їздила з батьком потягом до міста, щоб купити пряжу на його килими, завжди сідала біля вікна й уявляла, що її погляд є чимось матеріальним — скажімо, як пензлик, як м’який свінґер, який може торкнутися до кожної побаченої речі і навіть залишити на ній свій слід — вид знаку чи печатки, щоб означити раз і назавжди те, що ти побачив.

Дивитися так — це тяжка праця, адже треба фіксувати кожну деталь, увага мусить бути сконцентрована й напружена, як струна, а на додаток треба це підтвердити словом, найкоротшим із можливих, але найвагомішим: треба сказати “так” всьому, що бачиш. Так — телеграфний стовп, так — білий шлагбаум на переїзді та два автомобілі, так, так, будиночок колійного майстра, червона шапка з бомбончиком, пес, рів, самотнє дерево в полі, стара шина, всьому “так”. Не можна дурити. Якщо цей процес несподівано перерветься, тоді зовнішній світ, краєвид, який відкривається з поїзда, може зіпсуватися і зруйнуватися. Це дуже відповідально. Інші люди, звичайно, навіть не здогадуються, що маленька дівчинка, яка сидить при вікні, підтримує порядок у світі. Думають, що порядок існує і все, що він даний Богом і ніщо йому не загрожує. І ніколи б не прийшло їм до голови, що завдячують своїм спокоєм тій дитині.

Вона тяжко працювала під час кожної подорожі, їдучи потягом спочатку через гірські долини, а потім через порожню, пласку, одноманітну рівнину, ставила печатку на кожному дереві, кожному будинку на місточку, на купі тростини, на покинутих руїнах, на віддаленій водонапірній башті, на всьому. Позначала і вміщувала у своїй пам’яті, шепочучи при цьому “так, так, так”, ніби вона годинник і цими деталями мусить відраховувати час світу. Батько дивився на неї трохи здивовано, бо бачив, як рухаються її губи, але ніколи не запитував, що вона робить.

Капітулювала на вокзалі у Вроцлаві. Там уже було шаленство деталей, там її “так” не мало шансів. “Так”, світу забагато. Потім, коли пробувала собі пригадати, що там бачила, пам’ятала тільки голубів і їхній стукіт по скляному даху вокзалу.

Її доросла праця, її фах — це дивитися і показувати іншим. І, звичайно, говорити, бо промовлене слово ставить печатку на всьому побаченому.

Слова — вкладає їх собі в голові щоранку, заокруглює, полірує. Мимоволі вивчає їх напам’ять. Вони, як комп’ютерний вірус, проникають у мозок і сперечаються, чіпляються до інших слів, атакують, як нахабні пісеньки і віршики. Але речення мусять бути досконалими. Її праця полягає в тому, щоб говорити до інших і пояснювати їм те, на що вони дивляться. Коли б не вона, не розуміли б того, що бачать, проходили би біля всього неуважні, були б заглиблені в себе, бо саме там, всередині них, все починається і все закінчується. Звичайно, не говорить від свого імені, не розповідає від себе, це було б заважко; радше ділиться знаннями, зібраними для інших у книжках, які вони не прочитають, у працях, на які ніколи не натраплять. Вона посередник. Промовляє від імені чогось великого, збірного, що розрослося і, властиво, не має меж. Старається формулювати прості ознайомлювальні речення, навіть тоді, коли повинна сказати щось таке, що мусить залишитися незрозумілим і невирішеним. Часом, коли вона втомлена і бачить, що і її слухачі розпорошуються, як зграйка курчат, не можуть зосередитися і ниють про їжу і сієсту — тоді вона стає винахідливою. І їй вдається ще якийсь час утримувати їхню увагу. Речення, які ліпить у голові, — як кульки з м’якого тіста. Речення, які котить у своїй голові, не належать їй, продукує їх на замовлення.