Темна матерія

Я чую, як позаду зачиняються двері.

Жінці років сорок. Коротке чорне волосся підкреслює дивовижні очі, добрі й водночас проникливі.

Світло м’яке й комфортне, наче в кінотеатрі перед початком фільму.

У кімнаті два дерев’яні стільці з прямими спинками, на маленькому столику — ноутбук, карафка з водою, дві склянки, сталевий глек і кухоль, з якого піднімається пара й наповнює всю кімнату пахощами доброї кави.

Стіни й стеля зроблені з димчастого скла.

— Джейсоне, прошу, сідайте, і ми можемо починати.

Я вагаюся п’ять довгих секунд, роздумуючи, чи не вийти з кімнати, але щось мені підказує, що це буде погана, а може й катастрофічна ідея.

Тож я сідаю на стілець, беру карафку і наливаю собі склянку води.

— Якщо ви голодні, то зараз принесуть їжу.

— Ні, дякую.

Вона всідається напроти мене, поправляє окуляри на переніссі й щось друкує на ноутбуці.

— Зараз...— вона дивиться на свій наручний годинник, — 00:07 ранку, другого жовтня. Я — Аманда Лукас, ідентифікаційний номер співробітника дев’ять-п’ять-шість-сім, і сьогодні ввечері зі мною... — вона робить мені знак рукою.

— Гм, Джейсон Дессен.

— Дякую, Джейсоне. Для довідки та для протоколу: приблизно о 22:59 першого жовтня технік Чад Ходж, під час звичайного обходу внутрішніх приміщень, виявив непритомного доктора Дессена, який лежав на підлозі в ангарі. Була викликана евакуаційна бригада, і доктора Дессена помістили в карантин о 23:24. Після знезараження й первісної лабораторної очистки, яку провів доктор Лейтон Вене, доктора Дессена припровадили до конференц-зали на підрівні два, де й починається наша перша бесіда дебрифінгу.

Тепер вона дивиться на мене з усмішкою.

— Джейсоне, ми надзвичайно раді вашому поверненню. Вже пізно, але майже вся команда примчала сюди з міста. Ви, мабуть, здогадуєтеся, що всі зараз спостерігають за склом.

Навколо нас зриваються аплодисменти й вітання, кілька людей вигукують моє ім’я.

Світла вистачає настільки, щоб бачити, що робиться за склом. Засклену кабінку оточують театральні сидіння. П’ятнадцять чи двадцять чоловік стоять, більшість усміхається, деякі навіть витирають очі, наче я повернувся з якоїсь героїчної місії.

Я помічаю, що двоє з них озброєні, видно, як виблискують під світлом ручки їхніх пістолетів.

Ці чоловіки не усміхаються і не аплодують.

Аманда штовхає назад свій стілець, підхоплюється і плескає в долоні разом з усіма.

Здається, вона також глибоко зворушена.

А в мене в голові б’ється лише одна думка: «Та що в біса зі мною сталося?»

Коли аплодисменти вщухають, Аманда знову сідає.

Вона каже:

— Вибачте нам таку пристрасть, але досі повернулися лише ви.

Я не маю жодного уявлення, про що вона говорить. Якась частина мене хоче так і сказати, а інша частина підозрює, що, мабуть, не варто.

Світло знову тьмяніє.

Я вхопився за склянку з водою, мов за рятівний круг.

— Чи знаєте ви, як довго були відсутні? — питає вона.

Де це я був відсутній?