Темна матерія

— Ти шкодував про своє рішення залишитися з Даніелою і пов’язати власне життя з нею?

— Ні.

— Ніколи?

Я думаю про Даніелу, і мене затоплює хвиля ніжності разом із усвідомленням жаху моменту. Страх повертається, а з ним — ностальгія, яка пронизує до кісток. Зараз я потребую її так, як нікого в житті.

— Ніколи.

І ось я лежу на підлозі, моє обличчя на холодному бетоні, а від наркотику моя свідомість кудись провалюється.

Він колінкує біля мене, перевертаючи мене на спину, а я дивлюся вгору на це місячне світло, яке вливається у високі вікна цього забутого місця, на темряву, яка береться брижами від метушіння світла й кольору, на те, як біля генераторів з’являється і пропадає порожнеча.

— Я побачу її знову? — запитую.

— Не знаю.

Я вкотре хочу спитати, що йому треба від мене, але не можу зібрати слів докупи.

Мої очі заплющуються, я намагаюсь опиратися цьому, та марно.

Він знімає рукавичку й торкається мого обличчя голою рукою.

Стримано.

Обережно.

Він каже:

— Послухай мене. Ти злякаєшся, але впораєшся. У тебе буде все, чого ніколи не було. Мені шкода, що я так налякав тебе сьогодні, але я мусив привести тебе сюди. Мені дуже шкода, Джейсоне. Я роблю це для нас обох.

Я вичавлюю:

— Хто ви?

Замість відповіді він лізе в кишеню, витягає ще один шприц і маленьку скляну ампулу, наповнену прозорою рідиною, яка в місячному світлі виблискує, наче ртуть. Він знімає кришку з голки й набирає в шприц вміст ампули.

Мої повіки поволі опускаються, але я бачу, як він задирає рукав на лівій руці й робить собі укол.

Потім він кидає ампулу й шприц на бетонну підлогу між нами, і останнє, що я бачу, перш ніж мої очі зовсім заплющуються, це скляна ампула, яка котиться до мого обличчя.

Я шепочу:

— Що тепер?

І він говорить:

— Якщо я скажу, ти не повіриш.