Темна матерія
- Автор: Крауч Блейк
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавнича група КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-81-7
- Переводчик: Ольга Захарченко
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Темна матерія». Краткое содержание книги:
Я гарчу, сіпаюсь у своїх оковах і думаю, скільки ж це ще триватиме. Я ледве витримую цей біль, і вже підступає вирішальний момент: або це припиниться, або воно мене вб’є.
Думки «вистрелюють» зі швидкістю світла.
Невже наркотик здатен на таке? Створювати галюцинації і викликати біль із такою жахливою правдоподібністю?
Надто відчутно, надто реально.
А раптом це відбувається насправді?
Може, це якісь штучки ЦРУ? І я піддослідний в якійсь «чорній» клініці, де мене мордують різними експериментами? То саме ці люди й викрали мене?
Чудова, тепла вода ринула зі стелі, немов із пожежного шланга, змиваючи пекучу піну.
Коли вода перестає текти, з отворів виривається підігріте повітря, обдуваючи мою шкіру наче гарячий вітер у пустелі.
Біль минає.
Я зовсім оговтався.
Двері позаду мене відчиняються і каталку викочують.
Лейтон дивиться на мене.
— Непогано, так?
Він завозить мене в сусідню палату й розстібає фіксатори навколо моїх щиколоток і кистей.
Рукою в рукавичці він ривком допомагає мені сісти на каталці, у мене паморочиться в голові й кімната встигає зробити кілька обертів, перш ніж все навколо стає на свої місця.
Він оглядає мене.
— То що, краще?
Я киваю.
Тут стоїть ліжко й тумбочка, на якій акуратним стосиком складений чистий одяг. Стіни оббиті чимось м’яким. Ніде не видно гострих країв. Я сковзаю до краю каталки, а Лейтон притримує мене за лікоть, допомагаючи встати.
У мене ватяні ноги, я ледве стою.
Він підводить мене до ліжка.
— Я залишу тебе, щоб ти одягнувся, і повернусь, як принесуть результати твоїх аналізів. Це не надовго. Все гаразд, я можу залишити тебе на хвилину?
Нарешті в мене прорізується голос:
— Я не розумію, що відбувається. Я не знаю, де я...
— Дезорієнтація мине. Я за цим простежу. Ми тебе витягнемо.
Він котить каталку до дверей, але на порозі зупиняється, дивиться на мене крізь віконце в скафандрі.
— Я справді радий тебе знову бачити, брате. Нагадує Центр управління польотами, коли повернувся «Аполлон-13». Ми всі дуже пишаємося тобою.
Двері за ним зачиняються.
Три ригелі клацають у замку, наче три постріли.
Я встаю з ліжка і, ледве переставляючи ноги, підходжу до тумбочки.
Я ще дуже слабкий, тож кілька хвилин натягую добротні просторі штани без ременя і льняну сорочку.
Просто над дверима за мною спостерігає відеокамера.
Я повертаюся до ліжка, сиджу сам-один у цій стерильній тихій кімнаті, і намагаюся зібрати докупи свої останні реальні спогади. При цьому в мене таке враження, ніби я тону за три метри від берега. Онде на березі лежать мої спогади, я їх бачу, я майже торкаюся їх рукою, але мої легені наповнюються водою. Мені важко тримати голову на поверхні. Що більше я силкуюся зібрати ці уривки, то більше енергії витрачаю, сильніше борсаюся, більше панікую.
Усе, що я назбирав, сидячи в цій білій, оббитій м’яким кімнаті, це:
Телоніус Монк.
Аромат червоного вина.
Я стою на кухні, ріжу цибулю півкільцями.
Підліток малює.
Чекай-но.
Не просто підліток.
Мій підліток.
Мій син.
Не просто кухня.
Моя кухня.
Мій дім.
Це був сімейний вечір. Ми разом готували вечерю. Я бачу, як Даніела усміхається. Я чую її голос і джазову мелодію. Відчуваю запах цибулі, кислувато-солодкий аромат вина в подиху Даніели. Бачу блиск у її очах. Як безпечно й затишно на нашій кухні цього сімейного вечора.
Але я не залишився. З якоїсь причини я пішов. Чому?
Ось воно, іще трохи, і я згадаю...
Ригелі відсуваються, знов наче постріл — і двері до палати відчиняються. Лейтон змінив скафандр на класичний лабораторний халат, він стоїть у дверях і всміхається, наче насилу стримується і наперед смакує новину. Тепер я бачу, що він десь мого віку, привабливий, з виглядом «зірки школи», з помірним легким заростом на обличчі.
— Гарні новини, — каже він. — Усе чисто.
— Чисто від чого?
— Від радіаційного зараження, біологічної загрози, інфекційних хвороб. Остаточні результати сканування твоєї крові будуть готові вранці, але карантин тобі не потрібен. Ага. Ось що в мене є для тебе.
Він дає мені пакет зіп-лок зі зв’язкою ключів і затискачем для банкнотів.
«Джейсон Дессен», недбало написано чорним маркером на шматку клейкої стрічки, приліпленої до пластику.
— То що? Всі чекають на тебе.
Я кладу в кишеню те, що, вочевидь, є моїми особистими речами, і прямую за Лейтоном через операційну.