Темна матерія

З кожним кроком вогні бізнес-парку залишаються все далі й далі позаду.

Нічого не бачу поперед себе — лишень привітна темрява, і я прямую до неї, в неї, наче від цього залежить моє життя.

Сильний освіжний вітер ударяє мені в обличчя, і я хочу зрозуміти, куди ж це я йду, бо мусить же бути попереду бодай якесь світло? Або хоч якийсь спалах? Та я наближаюсь до якогось величезного чорного провалля.

Я чую плескіт хвиль.

Я виходжу на берег.

Місяця немає, але зорі настільки яскраві, що в темряві вимальовується розбурхана поверхня озера Мічиган.

Я дивлюся назад, у бік бізнес-парку, краєм вуха вловлюю пошматовані вітром голоси, що наближаються, і бачу промені кількох ліхтариків, які виблискують у темряві.

Я повертаю на північ і починаю бігти, під ногами хрускотить відполіроване хвилями каміння. За кілька миль берегової лінії видніється слабке нічне світіння в центрі міста, де хмарочоси нависають над водою.

Я озираюся, бачу, що кілька ліхтариків спрямовані на південь, від мене, а інші спрямовані на північ.

Вони женуться за мною.

Я повертаю геть від води, перетинаю велодоріжку і прямую до стіни кущів.

Голоси наближаються.

Цікаво, чи зараз досить темно, щоб мене не помітили?

На моєму шляху виростає дамба заввишки з метр, я перелізаю через бетонну споруду, обдираючи гомілки, і стаю на всі чотири, продираючись крізь живоплоти. Гілки хапають мене за сорочку, лізуть в обличчя, в очі.

Виборсуюся з кущів і опиняюсь посеред дороги, яка йде паралельно береговій лінії.

З боку бізнес-парку я чую звук двигуна, який швидко наближається.

Мене осліплює дальнє світло фар.

Перебігаю дорогу, перестрибую сітчасту загорожу, і ось вже я біжу чиїмось двором, перескакуючи через перекинуті велосипеди й скейтборди, стрімголов мчу вздовж будинку, поки всередині захлинається від гавкоту собака; вмикається світло, коли я перебігаю через задній двір, знову перелітаю через паркан, і помічаю, що вже біжу через дальній кінець порожнього бейсбольного поля, із жахом думаючи, чи надовго мене вистачить.

Відповідь приходить навдивовижу швидко.

На краю внутрішнього поля бейсбольного майданчика я падаю, як підкошений, обливаючись потом, відчуваючи, як болить кожен м’яз.

Собака й досі гавкає десь там позаду, але озираючись на озеро, я не бачу світла ліхтариків, не чую ніяких голосів.

Я лежу там не знати скільки часу, і здається, що мине вічність, перш ніж я зможу віддихатись.

Нарешті мені вдається сісти.

Ніч прохолодна, і вітер, який дме з озера, розхитує навколишні дерева й жене хвилі осіннього листя на бейсбольний майданчик.

Я спинаюся на ноги, спраглий, втомлений, і намагаюся осмислити все, що сталося зі мною за останні чотири години мого життя, але мій мозок не в змозі зараз аналізувати інформацію.

Я виходжу з бейсбольного поля і опиняюся в робітничому Південному окрузі Чикаго.