Темна матерія

— Геть з дороги.

— Я плачу дві ціни.

Вікно зупиняється за п’ятнадцять сантиметрів від верхньої частини дверей.

— Готівкою?

— Готівкою.

Я швидко проводжу великим пальцем по стосику банкнот. До Північного округа можна доїхати за 75 доларів, і в мене вистачить на подвійну оплату.

— То сідайте, якщо ми вже їдемо! — кричить він.

Кілька завсідників бару помітили, що таксі зупинилося на перехресті. Вони кидаються в наш бік, гукаючи мені, щоб я притримав машину.

Я закінчую підбивати свій баланс — 332 долари і три задавнені кредитні картки.

Я всідаюся на заднє місце й кажу, що мені треба на Логан-сквер.

— Це ж сорок кілометрів!

— Так я ж плачу вдвічі більше.

Він дивиться на мене в дзеркало заднього виду.

— Де гроші?

Я відраховую 100 доларів і кладу їх на переднє сидіння.

— Решта, коли доїдемо.

Він хапає гроші й пригазовує через перехрестя повз п’яниць.

Я розглядаю вміст затискача банкнот. Під грошима й кредитними картками ще лежить водійське посвідчення штату Іллінойс з моєю фотографією, яке я не бачив, пропуск у тренажерний зал, де я ніколи не був, і картка медичного страхування від перевізника, котрою я ніколи не користувався.

Таксист потай позирає на мене у вікно заднього виду.

— У вас була погана ніч.

— А що, дуже видно?

— Я думав, ви п’яний, та наче не схоже. Одяг порваний. Обличчя в крові.

Я теж, мабуть, не захотів би підвозити такого, як я, котрий стоїть на перехресті о другій ночі, схожий на бомжа і божевільного.

— У вас проблеми, — каже він.

— Точно.

— А що ж сталося?

— Та я і сам до пуття не знаю.

— Я відвезу вас до лікарні.

— Ні, я хочу додому.