Темна матерія

Ванна холодна й стерильна.

Тут є туалет, пісуар, душова кабіна й маленьке віконце посередині задньої стінки.

Я зайшов у туалет.

У мене перехопило подих, я ледве дихаю.

Вони чекали мого повернення чотирнадцять місяців. Навряд чи вони випустять мене з цієї будівлі. Не сьогодні. Може, вони мене недовго триматимуть з огляду на те, що я не той чоловік, за якого вони мене вважають.

Хіба що це якесь химерне випробування або гра.

Голос Лейтона пробивається крізь двері:

— У тебе там усе гаразд?

— Так.

— Не знаю, що ти там побачив, усередині тієї штуки, але я хочу, щоб ти знав — я завжди поряд, брате. — Якщо щось не так, то ти кажи мені, я допоможу.

Я підводжуся.

Він веде далі:

— Я дивився на тебе із глядацької зали, мушу сказати, що ти явно не в собі.

Якщо мені доведеться знову йти з ним через вестибюль, чи вдасться мені відірватися і прорватися через охорону? Я уявив того здоровенного охоронця біля металодетектора. Мабуть, що ні.

— З точки зору фізичного стану, все, я думаю, буде гаразд, а от твій психічний стан мене дуже турбує.

Щоб дістатися вікна, мені доводиться стати на обідок порцелянового пісуара. Скло виявляється заблокованим рукоятками з обох боків.

Вікно всього десь шістдесят на шістдесят сантиметрів, і я сумніваюся, що пролізу в нього.

Голос Лейтона відлунюється у ванній, та коли я сповзаю на раковину, його слова чіткішають.

—...найгірше, що ти можеш вчинити, це намагатися впоратися із цим самотужки. Будьмо чесними. Ти з тих хлопців, які вважають, що самі здатні подолати будь-що.

Я підходжу до дверей.

Тут є защіпка.

Тремтячими пальцями я повертаю циліндр замка.

— Хай там що ти відчуваєш, — його голос поряд, за кілька сантиметрів, — я хочу, щоб ти ділився цим зі мною, і якщо треба перенести цей дебрифінг на завтра, чи на наступний...

Коли защіпка, м’яко клацнувши, стає на місце, він замовкає.

Якусь мить усе тихо.

Я обережно відступаю крок назад.

Двері ледь сіпаються, а потім несамовито гуркочуть у рамі.

Лейтон гукає:

— Джейсоне. Джейсоне!

А потім:

— Групу безпеки негайно до мого кабінету! Дессен зачинився у ванній.

Двері здригаються під ударами Лейтона, але замок тримає міцно.

Я кидаюсь до вікна, видираюся на пісуар і сіпаю обидві рукоятки з обох боків скла.

Лейтон на когось кричить, і хоч я не розбираю слів, але мені вчувається наближення чиїхось кроків.

Вікно відчиняється.

До середини вливається нічне повітря.

Навіть стоячи на пісуарі, я не впевнений, що туди доберуся.

Відштовхуюсь од пісуара, підстрибую й тягнуся до відчиненої рами, але мені вдається лише просунути в неї одну руку.

Коли щось гупає у двері, мої черевики саме шкребуть і ковзають по гладкій вертикальній стіні. Нема за що зачепитись або на що спертись.