Гімназист і Вогняний змій
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Юрко Туряниця #2
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: а-ба-ба-га-ла-ма-га
- ISBN: 978-617-585-138-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Гімназист і Вогняний змій». Краткое содержание книги:
Дивні речі кояться в столиці — одна за одною горять українські історичні будівлі. Деякі сліди ведуть до Першої зразкової гімназії, яка ризикує втратити репутацію ще й через... наркотики. Восьмикласник Юрко Туряниця разом з приватним детективом Назаром Шпигом та вірним бульдогом Джентльменом знову беруться за справу. Та чи під силу звичайному гімназистові випередити злодіїв і врятувати від забуття українську історію?..
У другій книзі відомого письменника Андрія Кокотюхи знову багато карколомних подій, смертельних небезпек, драматичних непорозумінь, покинутих будинків і, звичайно ж, страхітливого вогню.
Тут вони наблизилися до Золотих воріт, знайшли вільну лавку в скверику навпроти пам’ятника князю Ярославу. Сищик сходив по каву для себе і капучино для Юрка. Бульдогові нічого не перепало, та він, схоже, не переймався. Примостився в ногах гімназиста, покрутив куцим хвостом, чекаючи продовження розмови.
— Коли вже згадуємо легенди, то вогонь людям приніс Прометей, — сказав Шпиг, ковтнувши кави. - Тільки зараз ми точно не туди пішли, Івановичу. Чому Вогняний Змій - слід, який приведе до Пожежі, типчика без прикмет?
- Схоже, хтось вміє робити суміш, котра миттєво спалахує і випалює все довкола за лічені хвилини, - поділився здогадом Юрко, не торкаючись свого напою. — Цю пекельну суміш її творець гучно, навіть хвалькувато охрестив Вогняним Змієм. Ще невідомо, як про неї довідався бандит на прізвисько Павук. Зате я точно знаю: він наш, з Першої зразкової.
— Ну, значок же тому доказ.
— Не зовсім, пане Шпиг, — бульдог тявкнув, і Юрко, кивнувши йому, швидко виправився. — Тобто, значок дав підказку, де шукати палія. Тепер ми знаємо — власник значка спільник злочинця. І вони посварилися.
— Посварилися?
— Пожежа жалівся на нього Стрельцову, якого називав начальником. Невідомий нам спільник уже вимагає оплати за свого Вогняного Змія. Тому, власне, вони сьогодні й прийшли туди, на згарище — поговорити про гроші.
Сищик зробив великий ковток, спорожнивши майже весь паперовий стаканчик.
Юрко побачив жваві вогники в його очах. Шпиг задоволено клацнув пальцями, сказав, глянувши чомусь на бульдога:
- А отут нарешті дуже гаряче, чорт забирай!
— Чому?
Тепер він зиркнув на гімназиста.
Івановичу, вір моєму досвіду! Коли змовники сваряться, ситуація починає втрачати контроль. А таке завжди вигідно їхнім противникам. У нашому випадку — нам із тобою, — пес гавкнув, і Шпиг заспокоїв Джентльмена: — З тобою теж, напарнику.
— Є ще одна деталь. Ніяк сказати не даєте.
Та де там. Тобі ще спробуй заткни рота. Що?
— Значок.
— Знову за рибу гроші!
Ного залишили там навмисне, пане Шпиг.
Сказавши це, Юрко Туряниця з поважним виглядом відпив вистиглого капучино. Поки сищик перетравлював почуте, а бульдог переминався на лапах, гімназист упорався з напоєм, зібгав стаканчик, акуратно поклав у смітник поряд. Шпиг покрутив у пальцях свій, для чогось понюхав каву, глянув спершу на Джентльмена, потім — на гімназиста.
Глаголь, — вичавив, мовби визнаючи поразку.
Такі значки не згорають, - почав Юрко неквапом. - Але вогонь, особливо — такої сили, яку ми щойно спробували собі уявити, мав би лишити на значку свій слід. Олесь вам приніс знахідку такою, як була?
— Тобто? Кажу ж — видобув із попелу.
— Я бачив чистий значок.
— Так попіл же і зчистили!
— Струсили. Обтерли рукавом чи хусткою, — зауважив Юрко. — Сліди кіптяви на ньому були?
— Звідки я знаю! Не я ж його знайшов, чорт забирай!
— Важливо дізнатися, пане Шпиг.
Сищик смикнув себе за вус. Наморщив лоба, допив каву, замислено зіжмакав стаканчик.
— Чекайте тут, — сказав нарешті. — Відійду, подзвонити треба.
— Куди ми підемо, — Юрко підморгнув Джентльменові, той у відповідь чмихнув і висолопив язика.
По мобільному Назар Шпиг говорив хвилин десять, чим привертав увагу перехожих і тих, хто прогулювався сквером. Адже чоловік, дуже схожий на міського волоцюгу, не може мати телефона, та ще й нового та коштовного. У якийсь момент Юрко помітив поліцейський патруль — хлопець і дівчина, обоє молоді й ладні, щось коротко сказали одне одному, потім підійшли до сищика. Той не бачив їх, аж поки не договорив, запхав мобільний в кишеню й розвернувся. Патрульні заступили йому шлях, хлопець козирнув, дівчина сказала кілька слів. Шпиг поліз у внутрішню кишеню, витягнув звідти якийсь документ, розгорнув. Поліцейські помітно знітилися, позадкували, козирнули обоє, даючи сищику пройти. Той тримався приязно, навіть поплескав хлопця по плечу. Підійшов до своїх, пояснив, хоч його й не питали:
— Думали — я телефон украв. Розібралися, але ж молодці. Бач, працюють, — і без переходу, відразу: — Ну, додзвонився до Олеся. Він уже на Донбасі, там поганий зв’язок. Та нічого, поговорили. Правий ти, Івановичу.
— Тобто?
- Лежав значок у попелі. Причому — в такому місці, де його дуже легко знайти. І вогонь його не торкався. Ти як знав.
Чесно кажучи, зважив на це тільки сьогодні, коли роздивився на місці, — Юрко розвів руками. — Тому й кажу: навіть якби не підслухав розмову, відкриття зробив важливе.
— Так не тягни кота за хвіст!