Гімназист і Вогняний змій

-Ну?

— Я з вами теж не домовлявся, — Юрко огризнувся зухвало, бо щойно пережив небезпечну пригоду, тож мав на це право. — Я вас не впізнав, зате Джентльмена не обдурите. Він вас унюхав, тому й загавкав. Виказати міг, бандити насторожилися.

— Так ти, хлопче, сам себе виказав, як я бачу, - тепер сищик реготнув. — Знаєш, як було? Не думав тут когось надибати. Просто прийшов на розвідку. З тутешніми мешканцями словом перекинутися. Раптом хто-що чув-бачив. Коли дивлюся — тебе чорти несуть. Хай собі, думаю, покручуся поруч, попильную. Щойно та на згарище попхався, угледів парочку. Одного впізнав — Стрельцов, старий знайомий... Матері його ковінька. Давно не бачились, зараза.

— А другий хто був? — перервав Юрко.

— Незнайомий, — признався Шпиг. — У мене, Івановичу, пам’ять чіпка, професійна. Та ти ж в курсі. Скажу тобі, як давній мисливець на різних бандюг: нема за що зачепитися оку. Людина без особливих прикмет.

— Таке буває?

— Повно, — зітхнув сищик. — Більше скажу. Покажи мені його вдруге, не впізнаю. Ну, ось хіба собака нюхом угадає.

Задоволений, що про нього говорять, бульдог пирхнув, підстрибнув на коротких лапках, тицьнув пласким носом у Шпигову ногу.

- Отож, і я про це, - кивнув той. - Значить, причаївся я там, за рогом, стою, чекаю. Ти ж почав би кричати, якщо що. Я б почув, нагодився. А якби мене не було? Чим думав?

— Якби я там не заховався, ми б зараз нічого не знали, — відфутболив Юрко.

— А що ми знаємо?

— Більше ніж учора, — гімназист випнув груди, підморгнув Джентльменові. — Це ж ви собаку відв’язали.

— Еге ж. Зайшла та парочка всередину. Нічого не відбувається. Ну, думаю, поперло Івановичу. Заховався десь, вони говорять, він за звичкою вуха розкинув, слухає. Коли той, без прикмет, вплітає зсередини кулею. Повз мене пролетів, я не встиг оговтатися. Хотів підніжку поставити, взяти, як кажуть на фронті, «язика». Коли думаю — ну його к чорту, бо там же ти всередині зі Стрельцовим. Той небезпечний — в тебе, хлопче, справді відлік на секунди йшов.

— Та я відчув, — від згадки, як усе було, по спині знову забігали зрадницькі мурашки. — Я теж не знав, що ви тут. Думав — капець мені.

— Тобто, помилку визнаєш?

- Яку?

— Без дозволу поперся, плану не узгодив. Юрко закусив нижню губу.

-Ні.

— Що — ні?

— Я випадково розсекретився, пане Шпиг. І підслуханого вистачить, аби дещо прояснити. Але, — тут гімназист багатозначно підніс пальця вгору, і бульдог автоматично підняв голову, навіть якби цих двох і зараз тут не було, мені все одно є, що сказати. Не дарма я сюди приходив, не дарма бачив згарище на власні очі й мацав.

Сищик примружився, зміряв Юрка поглядом, легенько смикнув себе за вус.

— Кажи, Пінкертоне ти наш проникливий.

— Чого стоїмо, пішли звідси. Не біля смітника ж балакати.

Знизавши плечима, Назар Шпиг рушив уперед.

Дивна компанія простувала старими київськими вулицями.

Поруч з опецькуватим вусанем, убраним, як типовий міський волоцюга, крокував пристойно, по-модному вдягнений школяр. За ними дріботів бульдог із нашийником, повід хлопець накрутив собі на руку. Але собака тримався дуже чемно, не гасав, не крутився в перехожих під ногами, не дратував нікого з охочих надіти на нього намордник. Чоловік і хлопчик навіть не озиралися, аби перевірити, де їхній чотирилапий супутник. Точно знали: бульдог не відстає і прикриває тил.