Корабель з райдужними вітрилами

Максимова мама, Валентина Сергіївна, зараз у нашому місті працює перекладачкою в «Інтуристі», а там, в тому сибірському селищі, вона викладала англійську мову в школі, а ще до того вони жили у Іркутську. А Максимів тато, Віктор Артемович, — геолог. Він там, в тайзі, шукав корисні копалини. Тата Максим бачив рідко, бо тато як начальник геологічної партії бував дома лише взимку. Тоді там все вкривається глибоким снігом, і геологи не можуть провадити розшуки. Правда, вони і взимку не сидять склавши руки, робота знаходиться: розбирати зразки знайдених мінералів, сортувати їх, обстежувати, робити там різні хімічні аналізи, словом, роботи їм вистачає. А крім усього, пошукова партія готується до нової експедиції, яка починалася, як тільки сходив сніг, і тривала до нового снігу, до пізньої осені.

І ось одного разу, коли вже настала весна, але сніг ще не зійшов і крига на річках та озерах була ще міцною, Максим впросив тата, щоб той його взяв з собою на риболовлю. Тато його, Віктор Артемович, разом з товаришами збирався їхати на острів, ловити рибу в лунках. Ну, це і в нас останнім часом стали захоплюватись підлідною риболовлею. І мій тато їздить взимку на Дніпро або на Київське море. І моя мама кожного разу переживає і хвилюється, бо якось вона побачила, як густо набито лунок, і прийшла до висновку, що крижина може відірватися, як-от виривається аркуш з блокнота. Знаєте, є такі записники, в яких біля палітурки прострочені аркуші, збиті дрібненькими дірочками, щоб зручніше було виривати з такого записника аркуш. Мама побачила ті лунки і жахнулася, як їх багато, як густо вони пробиті в крижині одна біля одної, і відразу ж біла крижина засоціювалася у неї з білим аркушем із блокнота. У моєї мами дуже образне мислення. Їй би вірші писати, а вона працює в ательє «Індпошиву» кравчинею. Правда, вона майстер вищого класу. А втім, я підозрюю, що мама, коли вона вчилася в школі, коли була така, як я, мабуть, писала вірші. Вона й зараз дуже любить читати поетичні збірки, і коли вірш їй подобається, обличчя у неї стає якесь «нетутешнє». І ще вона любить повторювати, що більш-менш пристойно римувати повинна вміти кожна письменна людина, але хай бог боронить називати кожну людину, що вміє римувати, поетом. Але не в тому суть.

І от Максим із своїм татом і з татовими товаришами поїхав на підлідну риболовлю на якийсь там острів. Весна того року прийшла в Сибір як ніколи рано. Проте лід був ще дуже міцний і ніхто не сподівався, що він почне ламатися так раптово, що так швидко і несподівано почнеться льодохід. Словом, все потім відбувалося, як і в тому оповіданні Джека Лондона, тільки із щасливішим кінцем. Їх потім знімали з того острова вертольотом, і ніхто не постраждав, крім Максима. А він… Він бачив сонце крізь зеленаво-синю крижину. Тільки вона не задавила його, вона навіть не зачепила його ніг, просто… Він біг, тікав, а крижини одна за одною насувались на берег, ставали сторч, падали з оглушливим гуркотом, розпадалися на скалки. Жах, коли це навіть просто уявити, а він все бачив на власні очі. І ось він посковзнувся, впав, перекотився на спину, а над ним нависла крижина. Крізь неї він побачив сонце… Вона поволі, поволі нахилилася над ним і почала падати… Крижина не зачепила його, жодна скалочка не торкнулась навіть кінчика його пальця, але коли вона з гуркотом впала, він відчув, як його ноги похололи. Йому здалося, що крижина впала на ноги, він відчув її холод навіть крізь малицю, як там називають цей хутряний одяг, і унти. Він відчув холод, і це було останнє, що з тих пір відчували його ноги. Тепер, як сумно жартує Максим, їм не холодно і не спекотно, не холодно і не лоскотно.