Сентиментальні мандрівки Галичиною

— Та колись усіх разом ховали на одному цвинтарі. Ось тут, — і показала на височезний паркан, де були всілякі склади. — Єврейський, український і католицький, і ще австрійські вояки з Першої світової війни. У 1953 році цвинтар знесли. Перенесли хіба радянських солдатів у парк, а всіх решта повикидали, правда, повиймали золоті зуби.

Охоронець нас не пустив за ворота, та й на що там було дивитись? Кусень незабудованого пустиря потопав у будяках і кропиві. Я думаю, що ті люди стільки вже пережили, що не мали сили боронити могили предків. Я пам'ятаю, як мені розповідали, що у Рудках на місці масових розстрілів євреїв місцеві десятиліттями рили землю, шукаючи золоті коронки і перстеники. А пам’ятник полеглим нехай ставлять євреї.

Я попрощалась з тією доброю жінкою, яка навіть запросила мене в гості, і сіла в парку, щоб отямитись від почутого. Нема в Підбужі навіть хреста для тих, хто визволяв Україну і хто був просто жертвою кривавої світової бійні. Церква — московського патріархату. Підбуж і Сторону в нас називають комуністичними. Тут ніколи не було культурного життя після війни, школа має погану репутацію, хоч там, коли ще вчилася моя сестра Марійка в 9-му і 10-му класі, давали добрі знання і про репетиторів навіть не чули. Це лише моє припущення, але ті села, які найбільше зачепив повстанський рух, згодом прославились підтримкою окупаційної радянської влади. Зворотня реакція.

Повертаючись з грибів, мене помітила з машини моя троюрідна сестра Марійка. Вона жила в новому комунальному будинку біля зупинки. Донька татового брата Івана. Ще недавно ми їхали з нею в автобусі й вона розповідала, що одружує сина. Власне, з ним вони повертались зі Сторони, трохи назбиравши грибів. Ми пили каву в неї вдома і я розповіла про те, що дізналась щойно. Не знаю, але непривітний охоронець, що боявся мати клопіт з начальством через якісь старі вантажівки, продовжував уособлювати для мене Підбуж. Сестра розповіла, що молодший син з чоловіком працюють в Москві, сестра-близнючка Люба, майор-бухгалтер, перебралась з Єкатеринбурга до Нижнього Новгорода, точніше в найбрудніше місто Росії Дзержинськ, де після розлучення винаймає однокімнатну квартиру. Сина одружила в Москві, донька виходить заміж теж в Росії. А Марійка збирається до сестри шукати там роботу і для себе. Я нічого не коментувала. Сидіти отак, склавши руки, в Підбужі, де не світить робота за фахом, весь час на очах у заможної великої родини, мабуть, соромно. Але ще більший сором втрачати себе в безкінечній гонитві за грошима, відчуваючи при цьому тугу за самим собою. Українці зараз як перелітні птахи: повернуться з вирію і знову летять, бо вже не можуть по-іншому.