Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
Була весна 1978 року, тиждень після Великодня, у провідну неділю. Я сіла в автобус Борислав—Підбуж, прокинувшись від якогось сну. Туга, неспокій, потреба втекти — це й досі є одним з мотивів моїх мандрівок. Якийсь час після того всі ці почуття стишуються, завмирають. Мабуть, найкраще для мене було завжди перебувати в дорозі й ніколи не мати власного дому.
Мене вразила дорога з Борислава: крута із зеленими проваллями. Тільки їх і пам’ятаю, бо якось відразу після цього опинилась в Залокті. Я вийшла трохи не там і розгубилась. Бо головне для мене було побачити нашу хату. В нас удома було багато світлин із Залоктя, на одній із них була хата. З призьбою і ґанком. Якийсь чоловік жартома обіймав мою маму, а Марійка з Оксаною бігали під вікнами. Дивна така фотографія, випадкова. Мене там немає.
Я блукала по Залокті, тобто йшла єдиною дорогою, що тягнулась знизу вгору, і тут мене зупинив якийсь хлопець. Не знаю, звідки він мене знав, тобто де бачив раніше. То був брат Слави Олексин, Марійчиної приятельки, яка приїжджала до нас в Уріж, Мирослав. Він пообіцяв мені показати нашу хату. Я сама її побачила. «То не та», — похитав він головою і показав на сусідню. Зрештою, то він помилився. Хата не змінилась. Ті самі призьба, стіни, викладені з колод, проміжки між колодами побілені. І старий сад.
Мені часто сниться ця хата, що вона знову належить нам, але крім кухні й кімнати там є ще одна кімната, потаємна. Мирослав навіть запропонував мені зайти до господарів, але я розуміла, що не варто цього робити. Нехай мої речі: гасова лампа, скло якої чистили щовечора газетою, блакитне ліжечко-колиска, етажерка з книжками і великим зеленим жуком, залишаються там. І коробка з ялинковими іграшками, і велика побілена піч, на яку мене не пускали.
Але я згадала двох самотніх жінок, які жили навпроти і часто кликали нас, дітей, до себе і пригощали сиром зі сметаною. Одна вже померла. А друга посадила за стіл. У мене було відчуття, що вона не приймає мене, дорослу, відчуває якусь незручність. Зрештою, що я знала про неї…
Я відкараскалась від Мирослава і пішла на гору. Якби я мешкала досі в цій хаті, то бачила би з вікна новий цвинтар на горі, а не жовту дорогу, що розтинала схил і вела до темного ялинового лісу.
Була ще одна мандрівка, багато років по тому. Першого разу я була дещо розчарована, картина трохи стерлась, бо я сама не знала, що хотіла побачити. Тому минали роки, і я дедалі більше дізнавалась про Залокоть те, що замовчували батьки. Власне, вже після смерті тата, у 90-х, мама почала мені дещо розказувати, маленькими порціями, але досить, щоб відчути ту моторошну атмосферу Галичини початку 50-х років.
На хвилястому плато, що провадить від Підбужа до Залоктя, була колись хресна дорога — дерев’яні хрести, що символізували стації — зупинки по дорозі на Голгофу. Комуністи її знищили, бо дорога йшла паралельно до автошляху і на тлі неба хрести вирізнялись дуже чітко. Повстанці, вбивства, терор. Залокоть тероризував якийсь майор-псих. Він міг спинити на дорозі будь-кого, встромити йому дуло пістолета в рот і насолоджуватись страхом жертви. Потім його таки вбили. Але що особливо моторошно, це те, що той садист був родом з Нагуєвич. І зять Вольчакової мав його фото і надіслав мені імейлом. Вродливий молодий чоловік арійської зовнішності, схожий на есесівця. На жаль, той, хто мені надіслав це фото, не сказав, звідки воно в нього і яке прізвище того нелюда. Може, він сам був колишнім каґебістом.
Тоді ж і прибрали всі надгробні пам’ятники коло церкви, де зазвичай ховали священиків. А то були не просто священики, а родина матері Івана Франка.
У мене є ще один спогад з дитинства. Сестри мене кидають і біжать дивитися на літак (вертоліт), який десь там сів на полі. Я біжу за ними, але кладка така висока й гойдається, що я боюся перейти.
Потім сестри розповідали мені, що якийсь чоловік дав пілотам 2 карбованці і вони його покатали на літаку. Про це в мене є оповідання «Уже так більше не буде».
…Липень, сонечко. Ми з моєю дочкою приїхали до Залоктя і стоїмо перед нашою хатою. Вона вся у квітах, колоди і призьба пофарбовані жовтою фарбою, але все таке саме. Я зайшла за хвіртку і дочка мене сфотографувала. Тепер у мене є фотографія нашої хати, на якій є я. Того дня ми сфотографували і церкву 1799 року, яка невдовзі згоріла. Вона вийшла дуже гарно, осяяна сонцем, і я дала сестрам по світлині, вставивши у рамку, і собі залишила. Може, це не зовсім правильний ракурс, але у цій світлині є щось надзвичайно тепле й зворушливе.