Сентиментальні мандрівки Галичиною

Їдальня в гарному польському будинку, яка мала добру репутацію на тлі всього цього радянського «общєпіту», малою мене туди приводила мама. А ще — перукарня, де мене підстригли останній раз в житті. Мене стригли, як овечку, до 9 класу, щоб потемніло моє вогненно-руде волосся, і от я нарешті виявила прямий спротив. Сказала мамі, що більше не хочу підстригатись. Перукарня та була не в самому центрі, а на довгій вулиці, що виводила з Підбужа. Там поруч була ще лазня, дивовижа в наших краях, тобто по селах, комунальна, ясна річ. У Підбужі, що був спершу повітовим містечком, а потім трохи райцентром, була міська інфраструктура. Не було, правда, ринку, музичної і спортивної шкіл. У районному центрі був, звісно, суд. І в повітовому містечку також.

Культурно-історичний ландшафт я вже навчилась читати, навіть якщо від архітектури й планування нічого не залишилось. Ось парк посеред Підбужа. Там колись, очевидно, був ринок з ратушею у центрі. І довкола найгарніші будинки. У сецесійній віллі повітового судді зараз дитячий садок, а далі, коли йти дорогою між дорогами на Сторонну і Залокоть, — двоповерхові дерев’яні будинки, зведені у першій чверті XX ст., де мешкали лісничі, лікарі й адвокати. Тепер там мешкають зовсім інші люди з їхніми бідняцькими уявленнями про красу всередині і довкола житла, і з якимось прихованим докором сумління, що виявляється в агресії до чужинців. Навіть коли я назвала себе, вони не хотіли нічого розповідати про те, яким робом оселились саме тут, а не у якійсь власноруч збудованій хатині. Відчуваю, що час уже перейти до цієї єдиної наразі справжньої мандрівки до Підбужа, яка відбулась улітку 2013 року, досить спонтанно. Я була в Урожі і раптом зрозуміла: час.

…Та сама будка — де кінцева зупинка автобусів з Борислава і Львова. Справа — незабудоване місце, прогалина, яка існувала завжди. Не знаю, що там не так, але це якась низина, всіяна камінням і поросла бур’яном, наче латка на менш-більш пристойному вбранні чи лишай на тілі. Як і сто років тому — контраст між убогістю і претензією на розкіш. Те саме — всюди, але ж я не за тим приїхала, звісно, що ні. Я вже вдосталь намандрувалася по здеґрадованих галицьких містечках, де на всю людність один-двоє людей, які розуміють, що відбувається, але не можуть нічого змінити, бо місцеве самоврядування, що існувало навіть у непрості часи феодалізму, давно померло. Єдине, що ще об’єднує теперішню громаду, це побудова другої чи третьої церкви. Не тому, що вона доконечно потрібна, просто — це те, чого ніхто інший за них не зробить, місце, куди можна влити колективну енергію. Не в будову доріг, не в захист лісів та річок, які давно відчужені від людей. Але Бог там не присутній, в тих нових церквах, це очевидно. Там нема справжньої молитви, як і мудрих пастирів. Новітній скромний святий Франциск не отримає парафії. Підбужем, як і багатьма містечками України, керує Сім’я. Це — модель тієї влади, яка зараз в державі. Зміниться щось у Підбужі, зміниться і в Києві. Але не навпаки, бо це неприродно.