Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
Церкву оббили вже вагонкою і тепер покривали блискучою бляхою. Вона аж вгиналася під цими бинтами. Я не бачила майстрів, лиш чула стук молотків і голоси. Обійшла майже все, але так і не побачила їх, а вони мене. Та я і не хотіла їх бачити.
Мені час було вертатись до новішого цвинтаря. Я хотіла знайти могили своїх рідних: бабці Насті, діда Семена, стрика Івана, стриянки Марії. Я взяла навіть дві лампадки, щоб засвітити. Зі схилу гори я бачила ту гору, що схожа на копицю сіна, яким можна було б нагодувати всю бойківську худібку, і ту схожу на бойківську хату, де під одним дахом жили люди і тварини. Сонце швидко прямувало на захід, з’явились рожеві й фіолетові барви. Я кружляла цвинтарем, читала імена померлих і раптом зрозуміла, в чому сила і перевага Сторонни. Це було надзвичайно просто — люди жили кланами. Клан Пагутяків, Лаганяків, Петрущаків, Фаїків… Клани входили до племені. Той, хто покидав Сторонну, ставав не ізгоєм, ні, він просто залишав тут свою силу, і міг би за нею вернутись, якби хотів. А там, за східною хвірткою, мусив розраховувати лише на себе.
Я напевно знайшла б ці могили, але цвинтар наче витягував із мене всі сили. Це траплялось не вперше. Оте кружляння поміж могил через якийсь час вводить у стан трансу, і тому не можна довго там залишатись. Та це й не так важливо — знайти саме ті могили. Вже сутеніло, коли я залишила дві лампадки на дерні під чиїмись безіменними могилами і швидко, не озираючись, пішла вниз, через ще зелене пасовисько, повз школу. Автобус над’їхав, він був порожній. На початку Підбужа сів старший чоловік. «О, та я один пасажир!» — сказав він. Водій не заперечив. Мені вдалось бути непомітною: водій забув про мене в напівтемному величезному автобусі. «Нічого, — сказав він. — У Підбужі на мене чекає десять чоловік». І почав називати, хто з них куди їде: хто до Дрогобича, хто до Урожа, а хто до Нагуєвич.
Коли мені доводиться пояснювати, де знаходиться Уріж, я кажу: «За 6 км від Нагуєвич, на дорозі Борислав—Самбір». — «О! — кажуть люди з повагою. — Біля села, де народився Іван Франко». Отже, треба написати й про Нагуєвичі. Але не так, як пишуть блоґери, сумлінно відвідуючи ту чи іншу місцевість, що має якусь цінність для світу: історичну чи естетичну. Я, до речі, у 9-му і 10-му класі навчалась у селі Івана Франка, Франка, як казали в нас. У мене був вибір: Підбуж або Івана Франка. Я обрала Івана Франка, поета, прозаїка, мислителя, хоч у Підбужі був гуртожиток, а до Франка треба було їздити щодня. О 8.10 автобусом Винники—Дрогобич. Він зупинявся під горбком, на якому стояла червона цегляна будівля. Стара, ще довоєнна школа була вже непридатною для навчання, але ще використовувалась як спортзал. А діти навчались у приміщенні, що належало школі-інтернату для дітей із слабким зором. Не знаю чому, але корпуси інтернату були цілком ізольовані від нашої школи, і я не пригадую, щоб колись бачила цих дітей за ті два роки. Вони були для всіх невидимі, навіть для мешканців села. Здавалось, їх від нас оберігали, хоча ми і так не цікавились ними. Бо у нас не було навіть подвір’я, щоб вийти на перерві, тільки вузький прохід між живоплотом до вхідних дверей. Неофіційно нам було заборонено з’являтись на території інтернату. Тепер у Нагуєвичах є нова школа, а інтернат далі живе своїм замкненим і таємничим життям.
Навпроти школи, внизу, по той бік дороги, був старий музей Івана Франка. Ми стояли під ним, чекаючи автобус додому. Ясна річ, що нас туди приводили на екскурсію. Далі в бік Війтівської гори, де колись була знаменита кузня, стояла дерев’яна церква, хрест для якої викував батько Франка Яків, яка згоріла, і громада не погодилась на копію старої церкви, а вибудувала щось на московський штиб із цегли. Така церква пасувала б на горі серед беріз, а не в улоговині серед важких масивних лип, втім, їх вирізали. Далі було щось схоже на сквер з погруддям старого вусатого Франка, що мало означати, що там стояла колись батьківська хата поета. Насправді, подейкували, що це фальшиве місце, і що насправді хата стояла там, де зараз дім голови колгоспу, тобто вже колишнього і навіть покійного голови колгоспу. Що ж, може, й так.
І вже на горі, місці паломництва туристів, де єдиною автентикою був дуб, під яким Франко написав оповідання «Олівець», яке мене зранило ще в дитинстві у саме серце, тепер новий музей і відтворена садиба родини Франка разом з кузнею. Садиба теж горіла, але Іван Франко надто велика постать в українській культурі і на ній заробляють політичні дивіденди. А тому все відновили. Воно ж несправжнє. Але туристам — цікаво.