Сентиментальні мандрівки Галичиною

Діти були ще в школі, десь різали й рубали дрова, а на горі паслися корови. Мені вдалося дійти непоміченою на ще один перевал і я побачила дві гори — одна схожа на копицю сіна, а друга — нижча, на бойківську хату. Можливо, цю більшу гору я бачила з порогу своєї хати. Вона була фантастично гарна — вся поросла лісом. Колись родичі мені казали, що в Сторонній є вулкан, тобто всередині гори відбуваються якісь процеси. Це точно була вона. Боже, як я хотіла на цю гору! Вже, негайно. Якби я знала про неї раніше. Підніматись на неї треба влітку, щоб встигнути повернутись до смерку. Довкола були якісь залишки колгоспу, а вниз спускалась дорога, якою я могла б дійти до гори. Мене охопила якась ейфорія. Сонце сяяло довкола, а гора була синя. Вона здіймалась над усіма горами і виглядала якоюсь нереальною. Я побачила жінку, що пасла корову, й спитала її, як називається ця гора. «Бердол, — сказала вона розгублено. — Чи Бердул». Дуже українська назва… Якщо правда, що рід Пагутяків прийшов сюди зі Фракії у V ст., то це може бути фракійська мова. Коли я відійшла, то подумала, що, можливо, назва Підбуж — означає — Під Бердулом, і ця гора була орієнтиром для подорожніх. Власне, тут була кінцева зупинка автобуса, але село продовжувалось за наступним перевалом. То була найстаріша частина села, і десь там, під лісом, що ледь мрів на обрії, мала бути друга церква. Я вже годину йшла селом і не уявляла, що мене чекає ще стільки ж. Дорога спускалася в діл, жебоніли потічки, тінь лежала на садах і пасовиськах. Хати тут були старіші, можливо, тут колись мешкали сторонські поляки. Над потоком я побачила рештки млина, а через дорогу старезну хату-пустку з вибитими вікнами й дверима. У ній я знайшла напіврозвалену курну піч, дим з такої печі виходив на стрих, і піч була досі побілена вапном із синькою, і підлоги там не було. В кутку лежала бляшанка із засохлою глиною, з якої мазали долівку. Я ще пам’ятаю, що у нашій хаті у сінях була глиняна долівка і як бабця мастила її жовтою глиною. Мене охопило дивне відчуття від споглядання цієї бляшанки: людина, що мешкала в цій хатинці, до останнього дня дбала за господу: білила піч, стіни, мазала долівку. А потім полинула на небеса, і хата рвонулась за нею вслід вікнами і дверима, вихор закружляв хатнє начиння, побив горщики і миски, перемішав сіно й солому з пір’ям. Бо хата зрозуміла: їй вже нема місця на цій землі.

Я бачила стайні на стовпах над яром, певно, щоб вовки не зробили підкоп. З ярів тягнуло холодом і вогкістю, виблискувала вода, викрадаючи з неба клаптики блакиті. Ще один ривок — і ось під стіною лісу церква з маленьким цвинтарем. Тут хрестили моїх дідів і прадідів, десь під цими ледь помітними горбками лежить мій рід, татів рід.