Сентиментальні мандрівки Галичиною

Перше, що я зробила, приїхавши до Підбужа, — піднялась на гору до польського цвинтаря, понівеченого за совітів. Мене завжди дивувало, чому понівеченого, а не зачищеного до останнього надгробка. Цвинтар було видно з вікна приймальні поліклініки — розбиті склепи, похилені хрести і терня. Ясна річ, за радянських часів ніхто не наважився б щось відновити, та й хто? Дорога підбузьких поляків пролягла як не до Польщі, то в Сибір, а решта закопані як-небудь і де-небудь, а ті, хто мешкає зараз в їхніх будинках, досі вразливі до будь-яких натяків про справжніх господарів, всіляко приховують правду. Але є польський сайт, присвячений Підбужу, якого вже не існує. Вчора я сиділа, переглядаючи старі світлини 20-30-х років, і мене не полишало відчуття нереальності того, що я роблю. Підбуж раптом почав віддалятись від мене з космічною швидкістю. Імена нічого не говорили і все це нагадувало жменю скалок розбитої скляної посудини: не збереш докупи, лиш покривавиш руки. Те саме невдоволення я відчувала, читаючи написи на надгробках. Цвинтар щойно відновили поляки. Двадцять два роки після зняття табу на історичну правду, але ніхто з місцевих навіть не подумав бодай трохи прибрати цвинтар, хіба що розкопував могили, шукаючи золото. І так всюди. Поляки приїжджають з Польщі і відновлюють цвинтарі, євреї приїжджають з Ізраїлю. Вони все зроблять, крім одного — не витягнуть надгробки з фундаментів будинків місцевих мешканців і не виймуть їх з-під асфальту. Але й вцілілі надгробки — зі зламаними хрестами, відбитими головами ангелів і святих. Коли я це бачу, то хочу, щоб нащадки похованих повернули собі захоплені будинки і землі чи отримали бодай компенсацію. Щоб вони так само за безцінь розпродували меблі й кухонне начиння і дивились, як заселяють їхні житла колишні господарі. Бо селили туди не тих, хто мав де жити, а тих, кого послала партія і хто мав заслуги перед режимом. Навіть покірне схиляння перед режимом — це колабораціонізм. Але це ще було не все, що я відчула того дня в Підбужі, зазираючи в шурфи історії. Весь Підбуж пронизаний тими шурфами. Я стояла на горі, на цвинтарі, земля була мокра, трави довкола не скошені. Нова металева огорожа, поставлена поляками, чи довго вона встоїть? У кожному селі є тепер темна місцина, де приймають крадений метал, і всі мовчать, сподіваючись, що Господь покарає злодіїв і тих, хто в них купує. Хоча людський суд був би ефективніший. Мені здається, що потреба в справедливості зараз у цьому лицемірному світі найважливіша. Глобальна. На тлі есхатологічного мислення. Колись у цих горах видобували, виплавляли і кували залізо, зараз його крадуть. Крадіжки почалися ще за совітів, спершу крали в колгоспах, несли з заводів, обраховували в крамницях. Коли все розвалилось, почали обкрадати один одного. Відбувся справжній тектонічний зсув моралі, який не дав змогу розвинутися місцевому самоврядуванню.