Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

17 грудня 1939 року на підставі директиви Ганса Франка була створена Українська Допоміжна Поліція, підпорядкована командуванню СС і поліції. До 1941 року число її членів не перевищувало однієї тисячі. Відділки української поліції виникли, серед іншого, в Бещадах і Низькому Бескиді, де вони нещадно переслідували поляків, коли ті намагалися дістатися через Словаччину та Угорщину до Франції. Українці також служили у промисловій (Werkschutz) і залізничній (Bahnschutz) поліції.

Німецька політика зумовила, що українці доволі масово «вірили в політичну спільність німецько-українських інтересів»[31]. Саме тому чимало їх (загалом близько двадцяти тисяч), тікаючи від радянської окупації, шукали притулку на німецькому боці. При цьому вони не усвідомлювали, що нацистські лідери ставляться до українського питання суто інструментально. Ганс Франк уже в 1940 році застеріг підлеглих йому посадовців, щоб ті не підсилювали українських сподівань на незалежність, заявивши прямо: «Українці справді є друзями німецької нації, але не її довіреними особами»[32].

Більшість земель, населених українцями, анексували в СРСР. Східну Галичину та Волинь після «виборів» до Народних Зборів Західної України було включено до складу УРСР. Радянська влада намагалася якомога швидше запровадити на окупованій території устроєві змі-ни, характерні для СРСР. Отож були націоналізовані заводи, торгівля, банки й ліси, проведена земельна реформа — поміщицькі та церковні маєтки поділені між селянами. Ліквідовані всі незалежні установи місцевого самоврядування, економічні, культурні та освітні інституції. В школах і державних установах запроваджено українську мову. Масово, наприклад, на залізниці, звільнено польських працівників і замінено їх інколи й некваліфікованими українцями.