Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

22 червня 1941 року німецькі війська напали на СРСР. Відразу ж після вибуху війни підпілля ОУН розпочало антирадянські збройні дії. Бандерівцям вдалося перебрати владу в двісті тринадцяти населених пунктах. 24 червня ОУН почала збройний виступ у Львові, обстрілюючи підрозділи Червоної Армії. Проте до вечора радянським солдатам вдалося узяти ситуацію під контроль.

Напад Німеччини змусив СРСР відступити з Волині та Східної Галичини. Але перш ніж піти, було перебито тих в’язнів, котрих не змогли евакуювати. В самому Львові таким чином загинули понад три тисячі ув’язнених. Більшість убитих становили українці, проте другою за кількістю жертв етнічною групою були поляки. Ці вбивства дали німцям чудовий аргумент для обґрунтування влаштованих ними репресій. В Україні діяли айнзацгрупи C і D, які слідували одразу ж за фронтом і були призначені для знищення схоплених комуністичних комісарів та євреїв.

За наступаючим Вермахтом йшли спеціальні похідні групи ОУН-Б. Активісти ОУН на захоплених німцями теренах проводили агітацію за створення незалежної української держави. З-поміж вороже налаштованих до СРСР осіб вони обирали місцеву владу. Бандерівці також на кожному кроці намагалися шкодити суперникам із ОУН-М. Радше за все, саме вони були причетні до вбивства у жовтні 1941 року в Житомирі відомих мельниківців: Миколи Сціборського та Омеляна Сеника.

Окрему групу ОУН-Б скерувала до Львова, де вирішила, не питаючи дозволу в німців, одразу ж після захоплення міста проголосити створення українського уряду. Поквапитися їх могла спонукати ситуація в Литві, де подібна до ОУН організація — Фронт литовських активістів (LAF) — підняла антирадянське повстання і 23 червня відновила в Каунасі литовську державність (уряд Литви проіснував шість тижнів і на початку серпня припинив діяльність, позаяк Німеччина його не визнала).

На світанку 30 червня 1941 року батальйон «Нахтіґаль» без бою увійшов до покинутого радянською владою Львова. Його вояки подбали про встановлення контролю над громадськими спорудами в місті, щільно співпрацюючи з членами ОУН-Б. Шоком для солдатів стала знахідка трупів жертв масових розстрілів у львівських тюрмах, тим паче, що серед убитих був молодший брат Романа Шухевича — Юрій.

Того ж дня, вранці, слідом за німецькими підрозділами до Львова прибула також спеціальна група бандерівців, покликана захопити владу в місті. Очолював її Ярослав Стецько. Увечері, в будинку на площі Ринок, 10, відбулися збори провідних українських діячів. На ці збори як спостерігачі були також запрошені представники німецької військової влади. Присутнім зачитали Акт відновлення Української Держави, в якому було заявлено, що «волею українського народу» керована Бандерою ОУН створює уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Акт містив пізніше вилучені з офіційних документів ОУН слова: «Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі»[37].

Стецько відразу ж після зборів вирушив на львівську радіостанцію, зайняту членами ОУН (їй тим часом було присвоєне ім’я Є. Коновальця) та оголосив Акт по радіо. Водночас він надіслав листи лідерам Італії — Беніто Муссоліні, Іспанії — генералові Франсиско Франко та Хорватії — Анте Павелічу. В листі до Муссоліні Стецько написав про створення Української Держави на території, «звільненій від московсько-жидівської окупації», висловивши при тому сподівання, що «в новому справедливому фашистському порядку, який повинен замінити Версальську систему, Україна займе належне їй місце»[38].