Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Сучасне міжнародне напруження дійшло до найвищого ступня [...]. У сьогоднішній хвилині не бачимо ніякої посторонньої потуги, яка мала б на меті політичну розв’язку української справи. Тому пропаганда, яка каже нам очікувати сторонньої помочі, не є згідна з українською національною рацією. [...] П’ятнуємо всякі спроби втягати наше громадянство в яку-небудь диверсійну акцію як спроби чужих агентур та перестерігаємо перед ними українське громадянство, особливо нашу молодь. [...] Не спускаючи з ока національно-політичних змагань Української Нації як цілости стати рівновартним і повновартним народом у колі європейських народів та не резиґнуючи з політичної боротьби за повноту прав Українського Народу в Польщі, Народній Комітет заявляє, що українське громадянство виконає в цих важких часах горожанські обов’язки крови й майна, які накладає на нього приналежність до Польської Держави. Народній Комітет стверджує, що в цю історичну для українського і польського народу добу входимо — на жаль — з невирівнаними політичними рахунками [...]. Народній Комітет вірить, що історична конечність доведе в обопільному інтересі обох народів до вирівняння політичних ріжниць між ними[20].

Декларації подібного змісту публічно оголосили також митрополит Андрей Шептицький, а вже після початку війни знову УНДО вустами свого голови, віце-маршалка Сейму Василя Мудрого, а також представник волинських українців Степан Скрипник. Суттєво, що українці не бойкотували мобілізаційних повісток до Польської Армії. Серед мільйонів польських вояків були близько 110 тисяч українців. Не підлягає сумніву, що під час польської кампанії 1939 року вони сумлінно виконали солдатський обов’язок, мужньо воюючи, зокрема, під Мокрою, на Помор’ї та понад Бзурою. В польських мундирах загинули від семи до восьми тисяч українців, вдвічі більше були, мабуть, поранені.

Напередодні спалаху війни польська влада не мала певності щодо того, як на її початок зреагують національні меншини. Існувало побоювання, особливо, коли йшлося про радикальні українські угруповання, що ті захочуть скористатися воєнним сум’яттям та вдадуться до саботажу й диверсій. Щоб уникнути ворожих виступів, у ніч з 1 на 2 вересня 1939 року, в рамках так званого блокування антидержавних елементів, польська влада заарештувала кілька тисяч українських активістів. Проте вже через кілька днів, через скрутне становище на фронті, їх почали відпускати на волю. Подібно вчинили з особами, засудженими раніше з політичних мотивів, і саме таким чином звільнився Степан Бандера.

Слід визнати, що польські побоювання не були цілком безпідставними. Німці, готуючи плани нападу на Польщу в 1939 році, міркували також про можливість підняти з допомогою ОУН повстання в Східній Галичині та скористатися ним як приводом для початку війни. З цієї причини Абвер відновив призупинені було в 1934 році (після укладення польсько-німецького пакту про ненапад) контакти з українськими націоналістами. Приготувань ОУН не зупинила навіть смерть лідера організації Євгена Коновальця, котрий загинув у 1938 році в Роттердамі внаслідок замаху, організованого радянськими спецслужбами. Його місце хутко посів полковник Андрій Мельник, проте команда молодих радикалів вважала, що цю посаду повинен обійняти ув’язнений на той момент Бандера. Хоча конфлікт швидко згас у зв’язку з військовими приготуваннями, та він започаткував процес розколу на «старих» і «молодих».