Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
1 липня 1941 року був оголошений наказ керівника ОУН-Б у Східній Галичині Івана Климіва. Климів представився в ньому як начальний комендант Української національної революційної армії (УНРА), покликаної захищати «український народ та єго виразник — Провід Українських націоналістів з Степаном Бандерою на чолі». Водночас було оголошено про впровадження воєнного стану і революційних трибуналів. За будь-який злочин проти Української держави та армії чекало суворе покарання: смертна кара, ув’язнення в концентраційному таборі, тюремне ув’язнення або конфіскація майна, а вироки виконували упродовж двадцяти чотирьох годин. У наказі було зазначено прямо: «впроваджую збірну відповідальність (родову і національну)»[39].
Початок німецько-радянської війни поляки спершу також вітали з надією на покращення своєї долі. Однак створення уряду Стецька та упривілеювання німцями українців збудили величезну стурбованість. Справжній жах викликала інформація про розстріл кількадесяти професорів львівських вишів. Досі цей злочин часто приписують воякам батальйону «Нахтіґаль». Проте вони з усією певністю, всупереч поширеній думці, не відповідають за ту страту — хоча, одразу ж додамо, що, ймовірно, саме члени ОУН-М спорядили німців проскрипційним списком. Професори були ліквідовані німецькою айнзацгрупою, в чому Кароліні Лянцкоронській зізнався винуватець того злочину гауптштурмфюрер Крюґер. Згодом та ж група СС вимордувала польських учителів середніх шкіл у Кремінці та Станіславі.
Це не означає, що в 1941 році поляки не гинули від рук українських націоналістів. Тоді сталися убивства кількасот осіб польського походження, вчинені членами ОУН або новоствореної української міліції. В самому Львові були замордовані близько ста польських студентів — їх, мабуть, розстріляла українська поліція (можливо, то була помста за дії Львівських Орлят у 1918 році). Усе це провіщало драконівську владу ОУН над поляками. Відомі нині плани уряду Стецька, схоже, свідчать, що польське населення, принаймні частково, мали намір насильно асимілювати натомість інтелігенцію, за німецьким зразком, винищити. В інструкції ОУН-Б на перші дні «державного життя» про поляків читаємо:
Винищування в боротьбі, зокрема тих, що боронитимуть режиму: переселювання в їх землі, винищувати головно інтелігенцію, якої не вільно допускати до ніяких урядів, і взагалі унеможливлюємо продукування інтелігенції, себто доступ до шкіл і т.д. Наприклад, так званих польських селян треба асимілювати, усвідомлюючи з місця їм, тим більше в цей гарячий, повний фанатизму час, що вони українці, тільки латинського обряду, насильно асимільовані. [Польських — Ґ. М.] проводирів нищити[40].
Однак, улітку 1941 року ще гіршою, ніж доля поляків, була доля євреїв. Після початку німецько-радянської війни теренами, окупованими Вермахтом, прокотилася хвиля погромів. Хоча надихали їх німці, однак безпосередніми виконавцями стало місцеве населення: в Литві — литовці, на Білосточчині (наприклад, у Єдвабному) — поляки, на Волині та у Східній Галичині — переважно українці. З німецьких рапортів випливає, що «українське населення показало [...] варту схвалення активність щодо євреїв»[41]. Хвилю гніву породило розкриття масових злочинів, учинених у в’язницях радянським режимом. Повсюди провину за них покладали на місцеве єврейське населення. Німці спритно намагалися маніпулювати цими почуттями. В Добромилі українці підпалили синагогу, а в Самборі вбили п’ятдесят осіб. У Львові розлючений натовп загнав до тюрми близько тисячі євреїв, знущаючись над ними та чинячи самосуд. Євреїв змушували голіруч проводити ексгумацію, обмивати розкладені тіла покійників, а потім вмиватися у використаній для того воді. Водночас їх лупцювали, обкладали прокльонами та усіляко ображали. Робота тривала від світанку до смеркання, і нікому не давали ні їсти, ні пити. Частими були вбивства. У львівському погромі, ймовірно, брали участь вояки батальйону «Нахтіґаль», але не як організований підрозділ.
Наступна хвиля антиєврейських репресій у Львові трапилася 25–27 липня 1941 року, коли було організовано так звані Дні Петлюри (керівник УНР Симон Петлюра загинув 25 травня 1926 року від рук єврея). Погром розпочався близько п’ятої ранку. Бойовики вривалися до єврейських помешкань, виганяли з них людей, били й грабували. Тоді були вбиті близько півтора тисячі осіб. У спогадах рабина Давида Кагане читаємо:
39
Українське державотворення..., с. 131.
40
ОУН в 1941 році. Документи, т. 1, Київ 2006, с. 104.
41
Українське державотворення..., с. 179.