Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
Знаєте, нам тут усього бракує. Вони плюндрують навіть лікарні, згрібають бинти, скальпелі, анестезійні препарати. Нам хіба жебрати йти, бо в нас тут навіть найнеобхіднішого часто бракує. А цим їхні медичні трофеї знадобляться на сході. Ви хіба не слухали взимку радіо? Радіо Londres постійно повідомляло про місто на Волзі, про котел, навіть про капітуляцію. У Росії їх зупинили, розумієте. Як ми під своїми сімома ковдрами раділи, коли то почули.
Месія морфіну супроводжує його в катафалку, примикає йому очі, мерехтить тьмяним світлом у свідомості художника. Морфін насилає сни і крихку втрату відчуття часу. Він не знає, де він, не знає, ким є. Художник не бачить краєвидів, повз які рухається чорний «Сітроен». Пологі краєвиди на північ від Луари. Йому ж для того, щоб малювати, потрібні були інші краєвиди, щоразу інші. Для того, щоб ніколи більше не малювати.
Ма-Бе, куди ми їдемо? До Малинова? У Піренеї? А де Париж? Північ — то південь на сході. Ага, значить усе-таки Піренеї. На зимовий велотрек? У Пекельний пасаж, де він жив 1929 року, коли луснула біржа? Він завжди згадує ту адресу зі здриганням. Passage d’Enfer. Куди він приїде? Скільки разів він уже приїжджав кудись, до Мінська, Вільна, Парижа. Тепер це не відіграє жодної ролі. Всі колись кудись та й приїдуть. Йому потрібно до Парижа на операцію, та подумки він однозначно їде у Піренеї.
Пагорби Сере. Містечко славиться вишнями, корковою промисловістю, бондарством і добротними сандаліями. Маршан Зборовський відрядив його 1919 року в Сере. Там, неподалік від кордону з Іспанією, справжня Мекка кубістів, кількома роками раніше тут залишили відбитки своїх ніг Пікассо і Брак. Їхніх картин Сутін терпіти не може, проте зненацька його мазки пензлем переймають цю притягальну силу, вони ведуть його туди, куди він не хоче, і згодом він зможе звільнитися від цієї сили, тільки спаливши картини. Він ненавидить Сере, три роки пекельно мучиться на цих пагорбах, що висилають у вигнання його картини.
Збо виплачує йому по п’ять франків на день, цих грошей ледь вистачає на тюбики з фарбою в галантерейника Сажолі. Часом він купує за них хлібину, сир рокфор за п’ять су. Тут розмовляють каталанською, він не розуміє місцевих мешканців, він знову чужак, як тоді, шість років тому, коли приїхав до Парижа. А прізвисько, яке пошепки вимовляють у нього за спиною, швидко прилипає до нього: el pintre brut. Брудний художник.
Пагорби Сере.
Його полотна — вимучені родичі краєвидів. Фарбу кольору вулканічної лави, зелено-помаранчево-червону, він наносить в паніці та з гнівом. У переляканому ландшафті розгойдуються будинки, їхні вікна — то очі привидів. Покручені дерева — немов спрути з довгими щупальцями. Вулиці дибляться. Подекуди урвища, дороги, якими гуляє вітер, наїжачені, розприскані.
Земля в Піренеях дрижала для нього. Там небезпека, назви якій не знає ніхто. Краєвид — як землетрус, злизує повітря, стрясене землетрусом. Краєвид несамовитіє, епілептично корчиться. Поверхня тверді, на якій ми живемо, тонка. Потік магми напирає на неї знизу, лава може щомиті випорснути назовні. Ті картини, які він малює в Сере, то його декорація до сцен Страшного суду. Він — Єремія, який волає, він випльовує фарбу в ландшафт. Травма струсу. У щонайтихішому краєвиді.
Він потрібний художникові, від нього він відштовхується. Проте що він з ним виробляє, як він його змінює. Це якісь нутрощі краєвиду, кишківник, непередбачувані повороти. Тут є десь дорога, що вела б назад? Звісно немає. Нічого вже не поправиш. Нічого з ним більше не трапиться. Тут все ще є все. Дитинство, прокляте во віки вічні. Ненависть до Піренеїв. Лють на картини, намальовані в Сере, це лють підбурює його влаштовувати знищувальні оргії. Звіти про боротьбу, удари пензлем, нервовий спазм, який стрясає ним. Пучки пальців тремтять від фарби, витисненої з тюбика на полотно.
Пагорби в Сере.
Котра назовні година, Марі-Берт? Він хоче запитати про це, але не може. Зараз важать тільки Париж та операція. О четвертій годині ранку він вирушає, перебігає пагорбами, мчить двадцять кілометрів, а може й більше. Він шукає свого місця, такої точки, з якої він зумів би оглянути все своє життя. Він лається з ландшафтом. До нього не підійдеш, він не озивається й словом, він підозріливий і боязкий. Живе в закинутому хліві чи то в сторожці на винограднику, без світла, віконниці він забив цвяхами, він падає на покинуту брудну солому, вкривається своїми полотнами, скручується калачиком, немов уже лежить в катафалку. Він повертається цілковито виснаженим, забуває поїсти, не миється, вже взагалі не скидає своїх вельветових штанів і вимазаної зеленими патьоками й червоними плямами роби. Стос полотен вищає і вищає, а він ще не знайшов ані натяку на правду. Йому доводиться далі копирсатися в краєвиді. Три роки покарання. Терпцю немає, немає визволення.