Якщо полюбиш прокляття
- Автор: Горбань Светлана, Лапина Наталья
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Якщо полюбиш прокляття». Краткое содержание книги:
Зловісний світ, де небезпечними є і густі тумани, і пристрасні обійми, несподіваним чином змінюється, руйнуючи наші уявлення про усталений жанр меча й чаклунства. Це історія містичного незбагненного кохання, у якій переплітаються земне та вічне, побутове й піднесене. Дзвін мечів змінюється грохотом метро, та чи вдасться закоханим зустрітися знову?
Роман з динамічним сюжетом й прозорою легкістю розповіді, вишуканим ліризмом та психологізмом у кращих традиціях жанру.
Звиклий до мандрівного життя Гайнелій хутенько розпалив багаття. В очереті вполювали кількох дрібних качок, попатрали, зварили в невеликому похідному казані.
Диводан помітив, що його веселість та балакучість дивують спокійного неговіркого степовика, але самому орачеві відлюдкувата вдача Гайнелія дуже подобалась: «Мовчить — і добре, мені вільніше теревенити». Він не помітив, як розповів незнайомцеві майже все про себе. Хотів навіть на сопілці заграти, але та залишилась у притороченій до сідла сумці, яку вранці поцупили розбійники.
— І куди ж ти тепер? — запитав у нього Гайнелій, одягнутий у затісний шкіряний одяг. У нього було приємне обличчя, мужнє й відкрите. І лоб зовсім без зморшок, яких доволі мають навіть молоді кочовики.
— Сам не знаю. Хотів було до бродників пристати, — запримітивши осуд в очах співрозмовника, обурився: — Степ широкий, та самотужки не вижити: будь-хто сильніший вважатиме тебе своєю здобиччю. А ти сам хоч знаєш, куди мандруєш?
— Аякже.
— Тоді чого мовчиш? Не крийся!
— Шукаю чаклунку.
— Ти з глузду з’їхав?
— Ні.
— Хто ж це з власної волі до чаклунів ходить?
— Твоя тітка колись пішла.
— І не повернулася! — Диводан прикусив губу, сердячись на себе: ніхто ж за язик не тягнув, а він усе вибовкав! — Ти теж у них за прислужника хочеш бути?
— Ні.
— Тоді навіщо вони тобі?
— Хочу піти війною на Стратомира.
— Сам?
— Зберу людей.
— Хто ж тебе підтримає? Проти сильного ватажка? Не роби з себе посміховисько!
— Якщо чаклунка допоможе, люди підуть за мною.
— А якій їй зиск тобі допомагати?
Гайнелій тільки плечима зітнув.
— Немає іншої ради. Уся надія на неї… — з розумінням мовив Диводан. — А як же ти її знайти хочеш?
— Тут недалеко замок.
— І що ти їй скажеш? Ще не придумав? Га? А чого ти на Стратомира такий злий? Він же степовик, як і ти.
— Стратомир забрав мою наречену… Талку… Для свого сина… Силою забрав. А наші не дали мені боронити, злякалися.
Гайнелій не зронив більше жодного слова, але очі та вираз обличчя передали всю трагічність того дня: жіночий плач, безпорадні благання, несамовиту злість і навік укарбовані в душу прокльони.
— От сволота! — обурився Диводан й мотнув кучерями, рудими, як багаття осені. — А вона, Талка твоя, красива? — запитав задля годиться, а сам уявив стрункий стан та пшеничну косу Зориці. — Не хочеш — не кажи, я розумію тебе. Якщо не перечитимеш, — орач поривчасто шарпнувся до Гайнелія, — я допомагатиму тобі. Згода? Однак я кочую, як те перекотиполе, без мети, — він простягнув руку.
Гайнелій сторопів: не чекав такого, між орачами та степовиками ніколи не було злагоди. Пробурмотав собі щось під ніс, ніби й хотів важливе сказати, але так і не наважився, мовчки потис Диводанову руку. А в того весело спалахнули очі:
— Ну й таланистий ти, злодіяко! І як це ти просто на мене сьогодні виїхав? Га? А якби в інший бік поскакав? Дісталися б ми поодинці тим бродникам!
— Ти ж до них сам ішов.
— Ішов, та не дійшов, — зареготав Диводан. Та так заразливо, що й надміру серйозний Гайнелій усміхнувся.
Вночі дощ ущух. Уже зранку хлопці були готові їхати на пошуки замку, але Диводанові закортіло побачити Велику ріку. Бути поруч — і обминути?
— А ти її бачив?
Гайнелій кивнув.
— І перепливти намагався?
Степовик лише хмикнув. Диводан трохи розсердився, брови вигнулися сміливими дугами:
— Я знаю, що до протилежного берега дістатись неможливо, а спробувати хочу. Ну, не зітхай, ми хутенько, туди — й назад.
Невдовзі побачили ріку. Дивились з високого урвища на величезні сизо-блакитні хвилі. За далеким берегом синів безлюдний степ, літали чайки. Зарічна далечінь вабила й манила. Безшабашні вітри, що прилітали звідти, будили в душі щось зухвале, веселе. А внизу на піску самотньо темнів старенький човник.
Диводан прожогом збіг з високої кручі.
— Гайнелію! — крикнув знизу. — Ти чого стоїш?
— За кіньми подивлюся.
— Гаразд, — Диводан швидко дістався човна й зіпхнув його у воду, навіть не перевірив, чи ціле у нього днище. Проворно скочив, аж благенькі дощечки зарипіли, й почав гребти тріснутим веслом, яке знайшов на дні, під лавкою. Вже здалеку помахав рукою Гайнелію, той спостерігав з узвишшя.
Диводан весело орудував веслом, мружив від сонця очі і співав від захвату — аж раптом помітив, що гребе до того берега, від якого відплив. Здивувався, розвернувся, щосили завеслував у протилежному напрямку — і знову опинився обличчям до берега, де бовваніла маленька постать Гайнелія.