Якщо полюбиш прокляття

— Якщо чаклунка допоможе, люди підуть за мною.

— А якій їй зиск тобі допомагати?

Гайнелій тільки плечима зітнув.

— Немає іншої ради. Уся надія на неї… — з розумінням мовив Диводан. — А як же ти її знайти хочеш?

— Тут недалеко замок.

— І що ти їй скажеш? Ще не придумав? Га? А чого ти на Стратомира такий злий? Він же степовик, як і ти.

— Стратомир забрав мою наречену… Талку… Для свого сина… Силою забрав. А наші не дали мені боронити, злякалися.

Гайнелій не зронив більше жодного слова, але очі та вираз обличчя передали всю трагічність того дня: жіночий плач, безпорадні благання, несамовиту злість і навік укарбовані в душу прокльони.

— От сволота! — обурився Диводан й мотнув кучерями, рудими, як багаття осені. — А вона, Талка твоя, красива? — запитав задля годиться, а сам уявив стрункий стан та пшеничну косу Зориці. — Не хочеш — не кажи, я розумію тебе. Якщо не перечитимеш, — орач поривчасто шарпнувся до Гайнелія, — я допомагатиму тобі. Згода? Однак я кочую, як те перекотиполе, без мети, — він простягнув руку.

Гайнелій сторопів: не чекав такого, між орачами та степовиками ніколи не було злагоди. Пробурмотав собі щось під ніс, ніби й хотів важливе сказати, але так і не наважився, мовчки потис Диводанову руку. А в того весело спалахнули очі:

— Ну й таланистий ти, злодіяко! І як це ти просто на мене сьогодні виїхав? Га? А якби в інший бік поскакав? Дісталися б ми поодинці тим бродникам!

— Ти ж до них сам ішов.

— Ішов, та не дійшов, — зареготав Диводан. Та так заразливо, що й надміру серйозний Гайнелій усміхнувся.

Вночі дощ ущух. Уже зранку хлопці були готові їхати на пошуки замку, але Диводанові закортіло побачити Велику ріку. Бути поруч — і обминути?

— А ти її бачив?

Гайнелій кивнув.

— І перепливти намагався?

Степовик лише хмикнув. Диводан трохи розсердився, брови вигнулися сміливими дугами:

— Я знаю, що до протилежного берега дістатись неможливо, а спробувати хочу. Ну, не зітхай, ми хутенько, туди — й назад.

Невдовзі побачили ріку. Дивились з високого урвища на величезні сизо-блакитні хвилі. За далеким берегом синів безлюдний степ, літали чайки. Зарічна далечінь вабила й манила. Безшабашні вітри, що прилітали звідти, будили в душі щось зухвале, веселе. А внизу на піску самотньо темнів старенький човник.

Диводан прожогом збіг з високої кручі.

— Гайнелію! — крикнув знизу. — Ти чого стоїш?

— За кіньми подивлюся.

— Гаразд, — Диводан швидко дістався човна й зіпхнув його у воду, навіть не перевірив, чи ціле у нього днище. Проворно скочив, аж благенькі дощечки зарипіли, й почав гребти тріснутим веслом, яке знайшов на дні, під лавкою. Вже здалеку помахав рукою Гайнелію, той спостерігав з узвишшя.

Диводан весело орудував веслом, мружив від сонця очі і співав від захвату — аж раптом помітив, що гребе до того берега, від якого відплив. Здивувався, розвернувся, щосили завеслував у протилежному напрямку — і знову опинився обличчям до берега, де бовваніла маленька постать Гайнелія.