Якщо полюбиш прокляття
- Автор: Горбань Светлана, Лапина Наталья
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Якщо полюбиш прокляття». Краткое содержание книги:
Зловісний світ, де небезпечними є і густі тумани, і пристрасні обійми, несподіваним чином змінюється, руйнуючи наші уявлення про усталений жанр меча й чаклунства. Це історія містичного незбагненного кохання, у якій переплітаються земне та вічне, побутове й піднесене. Дзвін мечів змінюється грохотом метро, та чи вдасться закоханим зустрітися знову?
Роман з динамічним сюжетом й прозорою легкістю розповіді, вишуканим ліризмом та психологізмом у кращих традиціях жанру.
Диводан метнув ще одну стрілу — добре припасований наконечник увіп’явся в шию довговидого молодика.
Ураз несподівано, хрипко застогнавши, з коней гепнулися один за одним наступні двоє.
Диводан сторопів. На його нападників ззаду наскочив кремезний вершник у куртці, яка щільно облягала його тонкий стан, — сміливо кинувся зі списом на останнього, дерев’яним держаком відбив удар короткого меча й точним сильним рухом простромив груди супротивника — той сторчма впав до копит наполоханого коня.
Незнайомець і Диводан зупинилися, хижо глянули один на одного. Обидва сопіли, але розпочати розмову не наважувалися. Невідомий хлопець був майже одного віку з Диводаном. Мав приємне засмагле обличчя. Його міцні руки судомно стискали списа, з бронзового наконечника якого капала на вбитого кров. Холола під срібним павутинням дощу…
Диводанові стало моторошно: вперше від його рук загинули люди. В дичину стріляв часто, подумки цілився і в людей. Коли хизувався перед хлопцями, метав стріли із зав’язаними очима… Але свійську тварину й ту шкода буває…
Та вони ж самі винні: напали вп’ятьох, з переможними радісними вигуками переслідували одного! А цей степовик, не вагаючись, став на бік слабшого.
— Ти хто? — Диводан сховав стрілу, закинув за спину лук.
— Гайнелій, — не одразу відповів хлопець і повільно опустив спис.
— А на цих чого напав?
— Я за ними давно полюю.
Диводан несподівано розсміявся:
— Сам?! — він дрижав від холоду й вогкості, сміх звучав уривчасто та непривітно.
Гайнелій зиркнув спідлоба, вороже, з викликом, ніби кажучи: «А тобі що до того?»
Ще до того, як з уст злетіли перші слова, обоє зрозуміли, хто є хто. Говірки в орачів і степовиків схожі, але вимова — різна. Диводан точно знав, що на сагайдак Гайнелій скаже — тула, на шию — вия, а білку вервицею назве. Це не біда. Прикро те, що народи-сусіди — ворогують між собою.
— Ти мені життя врятував, — Диводан звично закріпив за плечима лук, рішуче підійшов до Гайнелія. — Я цього не забуду, — намагався говорити піднесено, а про себе безрадісно зауважив, що орачі чомусь завжди були данниками степовиків, ось і він сьогодні живим залишився завдяки Гайнелієвій ласці.
Проте його рятівник, сидячи верхи, не спішив розставатися зі списом. Підозріло оглядав Диводана:
— Як ти тут опинився? Орачі далеко… А ти сам…
— Не вжився зі своїми, — щиро зізнався Диводан. — Захотілося простору, свободи…
— Сам пішов чи вигнали?
Диводан образився:
— Сам.
— Орачі так не поводяться.
— Звідки знаєш наші звичаї? Ти ж із нами не жив?
Гайнелій лише стенув плечима, ще раз оглянув доскіпливо молодого орача, відтак приторочив свій спис до сідла. Диводан зовсім осмілів:
— То за що тебе вигнали?
Гайнелій гордо звів голову, але нічого не відповів.
— А чи варто нам сваритися? — Диводан підійшов ближче, погладив шию Гайнелієвого коня. — Ти мандруєш одинаком, і я. Згинемо поодинці — і квит. А удвох веселіше. Ти мене врятував сьогодні, може, і я колись зможу тобі віддячити. Заприсягаюсь: лиха не заподію. Шкода, що Сонце за хмарами, і я не можу скласти йому присягу.
Степовик пружно зіскочив на землю, мовчки оглянув мокре обличчя Диводана, усіяне ластовинням, і його лице проясніло. Він не міг з упевненістю сказати, що переконало — слова чи бірюзовий дитячий погляд.
— Гляди не підведи, ти поклявся, — голос Гайнелій мав дужий, густий, і слова його звучали переконливо.
— Не підведу! — Диводан зрадів, переможно змахнув перед собою кулаком. — Розведімо багаття. Зранку голодний, дрижаки ловлю. Але спершу позбираймо стріли. Негоже, щоб добро пропадало.
Нахилився до вбитого:
— Глянь, який меч!
— Спершу б годилося зловити коней… — мовив Гайнелій, і Диводан підтримав його:
— Це діло! Коні в них справні, від таких неможливо втекти. Коли впіймаємо, розповім, як я свого втратив.
Ловити наполоханих тварин за суцільною завісою дощу було нелегко. Тішило те, що дощовиця мала ущухнути: цієї пори зливи кількаденними не бувають.
10
Наближався вечір.
Хлопці розкошували вдвох у шкіряному наметику, який знайшли в сумці одного з убитих. Отаборилися затишно, мов у хаті.
Серед несподіваної здобичі виявили й харчі. Коли Диводан розкрив сідельну сумку й удихнув аромат хліба та овечої бринзи, рот одразу наповнився слиною. Хлопці відрізали по скибці — хліб був трохи черствуватий, але смачний, — а решту, а також бринзу і копчені шматочки м’яса залишили на чорний день.