Якщо полюбиш прокляття
- Автор: Горбань Светлана, Лапина Наталья
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Якщо полюбиш прокляття». Краткое содержание книги:
Зловісний світ, де небезпечними є і густі тумани, і пристрасні обійми, несподіваним чином змінюється, руйнуючи наші уявлення про усталений жанр меча й чаклунства. Це історія містичного незбагненного кохання, у якій переплітаються земне та вічне, побутове й піднесене. Дзвін мечів змінюється грохотом метро, та чи вдасться закоханим зустрітися знову?
Роман з динамічним сюжетом й прозорою легкістю розповіді, вишуканим ліризмом та психологізмом у кращих традиціях жанру.
Степ німував, лише внизу, у глибокому рові під мурами замку дзюрчала вода.
Вельф самотньо стояв, схрещеними руками щільно притискаючи до грудей чорний плащ, і думав про одвічну приреченість: свою, Авілара… і про нічних духів.
Авіларом його земляки називали свою країну. А себе — авіларцями.
Колись то був могутній численний народ. А тепер залишилося троє — він та двійко його племінників. Віланди ніколи не бачив: Огнеслава примудрилася сховати її в замку тисячолітнього Тровіка, наймогутнішого з магів. Вічного, мов ті скелі, серед яких таївся. Напророкував Авілару неминучу загибель і терпляче чекає розв’язки. Незбагненний, страшніший за будь-яких духів, нічних чи пекельних.
Найголовнішою своєю чеснотою авіларці вважали абсолютну відразу до будь-якої неправди. На їхню думку, лише дикуни могли принижуватися до ганебної брехні, але не горді чародії. Ось найголовніше кредо, якому навчали дітей, тільки-но ті починали спинатися на ноги. Ніколи не лукавити. І сховати свої думки від сторонніх. Не дозволяти чужим читати їх.
Хоча таких умільців уже майже не залишилося.
Вельф згадував ті давні часи, коли їх також було тільки троє — він зі старшим братом Чарою та Морельда. Вони знайшли сили переступити через фатальну ворожнечу й простягнути одне одному руки.
Разом вони шукали причини згубних непорозумінь серед загиблих родичів. Наче хтось невідомий, але сильніший за них, штовхав непокірливих авіларців знищувати свій рід. До ноги. Уперто й методично.
Найбільша підозра падала на давно приборканих нічних духів. Але її відразу зі сміхом відкидали: цього не може бути. Тому, що не може бути ніколи! Хай їх остерігаються жалюгідні дикуни, а не чаклуни, звиклі тримати в своїх руках усе, до чого могли дотягнутися, навіть в уяві.
Вельф обожнював Чару. І як міг не любити його коханої дружини Морельди? Вони були іронічні, любили жартувати й не хотіли вірити ні в злу волю близьких, ні в старовинні пророцтва. Здавалось: усі чвари й ненависть позаду. А в майбутньому — повільне, але обов’язкове відродження.
Руда Огнеслава розколола їхню ідилію на друзки. Вони занадто вірили в себе, а вийшло, що світом керує сила незрівнянно могутніша за всіх чаклунів.
І Вельф збунтувався.
І програв. Спочатку життя Чари…
Повторював напам’ять старовинні віщування — і все всередині переверталося. Боявся пророцтв: і тих, що повинні справдитися, і тих, що можуть залишитися нездійсненими. Коли зрозумів, що саме він приречений їх виконувати, злякався ще більше.
Його родичі так і не встигли збагнути: як завжди готові до послуг тих, хто вміє цим скористатися, духи зла підкорюють свідомість своїх володарів. В чому їхня сила? В умінні обдурювати?
…Вечірню тишу порушив Коріель. Підбори його міцних чобіт лунко цокали довкруж, але Вельф навіть не повернув голови. І коли хлопчик порівнявся з ним, ніби між іншим запитав:
— Чого тобі?
Вітатися тут було не прийнято, тому Коріель одразу вдався до пояснень, чітко і дзвінко вимовляючи кожне слово:
— Хочу, щоб скеля, помічена блискавицею, пала ницьма!
Чаклун зацікавлено подивився на хлопця:
— Навіщо?
Той зблиснув чорними, як смола, очима:
— Щоб ніхто не зміг побачити сліду від блискавки та зрушити такого великого каменя з місця!
Вельф якийсь час мовчки дивився на хлопчика, потому на його вустах з’явилась погордлива посмішка, і він запитав:
— Ту скелю видно з муру замку?
— Ні, тільки з вежі.
Неквапом вони піднялися на вежу. Гвинтові сходи скупо освітлювалися вузенькими вікнами. З найвищого майданчика, який не мав даху, було видно геть усе довкола. На сході — плаский степ з поодинокими валунами, на заході — стрімчасті чорні скелі й червоне палаюче сонце над ними.
— Слід блискавиця залишила з протилежного боку… — задумливо мовив чаклун.
— Так.
— Ти запримітив його, коли їздив у гори?
— Спочатку мені про нього розповів Кіла.
— Якщо скеля впаде, то залишиться легенда… І ніхто не побачить знаку…
— Ти звалиш скелю, Вельфе?
— Це зробиш ти. Якщо захочеш.
— Я не зможу.
— Зможеш, — з притиском мовив чаклун, і Коріель одразу збагнув, куди той хилить. Напружився, мов струна, і боязко запитав:
— Час вже настав?
Замість відповіді почув запитання:
— Боїшся?
— Нітрохи! Я давно вже хочу чаклувати.