Якщо полюбиш прокляття
- Автор: Горбань Светлана, Лапина Наталья
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Якщо полюбиш прокляття». Краткое содержание книги:
Зловісний світ, де небезпечними є і густі тумани, і пристрасні обійми, несподіваним чином змінюється, руйнуючи наші уявлення про усталений жанр меча й чаклунства. Це історія містичного незбагненного кохання, у якій переплітаються земне та вічне, побутове й піднесене. Дзвін мечів змінюється грохотом метро, та чи вдасться закоханим зустрітися знову?
Роман з динамічним сюжетом й прозорою легкістю розповіді, вишуканим ліризмом та психологізмом у кращих традиціях жанру.
— Здоровісінька! Абсолютно! — задоволено заплескав у долоні хлопчик і погладив зцілені пальці.
Чаклун потер чоло й, не дивлячись на малого, тихо, немов сам до себе мовив:
— Ти у скруті зараз: тобі здається, ніби можеш багато, а насправді це не так. Не грайся з вогнем, бо покалічишся так, що навіть я нічим не зможу допомогти.
— Гаразд, — відповів Коріель зраділо. — Обіцяю: наступні п’ять років нічого не робитиму без твого дозволу.
— Ого! Цілих п’ять років! — несподівано приязно усміхнувся чародій. — Важко ж тобі доведеться.
Коріель дивився зверхньо й погордливо, — точнісінько, як Вельф під час розмови зі степовиками. Правильно, справжній авіларець повинен робити тільки те, чого хоче сам, без найменшого тиску, бо інакше звикне коритись обставинам, чиїмсь бажанням… нічним духам… пророцтвам…
Неминучість своєї загибелі Вельф відчував як тільки-но побачив Огнеславу. З першої хвилини він закохався у неї до нестями й зрозумів, що колись йому таки забракне сили боротися з неминучістю. І боявся цієї миті, і підсвідомо хотів наблизити її.
Найпростіше було б піти назустріч тому, що неодмінно мало статися… дихало передчуттям короткої миті блаженства… Але усвідомлення невідворотності щасливого кінця породжувало бажання діяти за власним розсудом, незважаючи на пророкування. Одвічне прагнення свободи. Свободи від Тровікових пророцтв чи від… кохання? І взагалі хіба може людина бути вільною, чи це — тільки вигадка, облуда, міф?
А якщо відкинути сумніви й визнати поневолення за необхідність… Тоді щокроку ставатиме легше бути собою, звільняти з кайданів замерзлі до німоти почуття… І пророцтво поглинатиме їх. Так легко!
Легко — на втіху Тровіку, що віддавна цього чекає. Хай почекає ще…
7
Пальці тремтіли.
Вплела в сітку останні тугі волосинки. Не дотрималась обіцянки, даної колись Морельді, вирішила скористатися допомогою нічних духів. Усвідомлювала згубність такого вчинку, але бажання, щоб усе сталося саме так, як вона того хоче, перемогло розважливість.
Сітка була сплетена з сотні грив різномастих коней. Будь-яка чаклунка, що вважає себе майстринею, посоромилася б її пістрявості, але Огнеслава не потребувала визнання, тому зневажила правила, яких здавна дотримувалися у цьому світі.
Огнеслава розчахнула вікно, закинула сітку в густу нічну прохолоду, витягла звідти кілька жмутків мороку — зовсім нестрашних на вигляд, — накинула край незвичного невода на голову, покрила руде волосся, здригнулася від холодного дотику клаптиків темряви. «Пам’ятай, не можна нічого чіпляти на голову і шию, ніколи». Не забула перестороги, однак начепила. «Нічого, вранці вимиюсь у росах».
Занурила пальці в порцелянову чашу з водою, струсила краплини в полум’я над столиком-жертовником — вони засяяли, віддзеркалюючи ефемерні, але відчутні на дотик промінчики. Сплела з них тонке павутиння чарівного сну. Воно ледь чутно задзвеніло, народжуючи приємну мелодію. Коли сплетіння заповнило кімнату, заклубочилось, мов сріблястий туман, пірнула у нього й надала йому обрисів перлистої хмарки. Потім повільно вийшла з неї, сяючи красою і юністю, незайманістю й чистотою, в довгій білій мережаній сорочці. Заплетена в тугий жмут коса поважно лежала на грудях, а її кінчик безтурботно звисав нижче пояса. Сітка зі знесиленими дітьми мороку впала десь позаду, непотрібна, забута. Потаємний шепіт непомітно досяг підсвідомості, але не розуму.
Тепла хвиля м’яко напливла спереду — він бачив її, вона увійшла в його сон.
Усміхнулась щасливо й почала розплітати косу, неквапом, пасмо за пасмом. Ішла до нього, сповнена бажань і сподівань, між пальцями струменіло червоне золото волосся. Розплела косу повністю й струснула головою — шовкова накидка рудого волосся окутала плечі. Музика зазвучала виразніше, побачила його — ніби збоку, у промені білого місячного світла, розрізнила прекрасний гордий профіль, почула нерівне дихання.
Для кого робила все це? Для себе чи для нього?
Розв’язала пояс і кинула позад себе. Лівою рукою трохи спустила сорочку з правого плеча та ще стишила повільні кроки. Пливла, немов у тихій воді, а правиця оголювала друге плече, і сорочка сповзала вже сама, зблиснули білі груди і… Тепла хвиля відлинула й пропала.
Він прокинувся.
Огнеслава завмерла. Сорочка впала на підлогу, дівчина стояла голісінька, а навколо неї мерехтіли ледь помітні промінчики, що стиха шурхотіли зіткнувшись між собою. Музики вже не було, холод наповзав з усіх боків. Мерзлякувато обхопила руками плечі, зловтішно посміхнулась: він пам’ятатиме цей сон. Довго.