Замок палав.
Струменіли з вікон-бійниць вузькі смуги червоного вогню, дахи шпурляли у вечірнє небо снопи іскор, тріскалось розпечене каміння. У довгасті тріщини стін лавою сунули біляві воїни в оздоблених мідяною лускою панцерах і шоломах. Посічений мечами нечисленний гурт захисників замку даремно чинив опір: пронизані стрілами, настромлені на довгі важкі списи оборонці падали один за одним. Відбивалися мовчки, з відчуженими, майже байдужими обличчями. Попереду верещали, бряжчали зброєю шереги ворогів, а позад них височіла уціліла найбільша й найміцніша вежа фортеці.
За її кам’яними мурами у напівмороці великого овального приміщення чаклувала над палаючим жертовником вродлива чорнява жінка в темній сукні з коштовними низками сяючих прикрас, що оперізували її стан. Швидко шепотіла заклинання, схрещувала й розводила руки над лимонно-жовтим полум’ям. Від жару діаманти на браслетах стікали долі важкими краплинами, випаровувалися росою, а руки не відчували дотиків вогню — зміїлися, сплітались та роз’єднувалися — ніжні, білі, з довгими тонкими пальцями та блискучими нігтиками.
У жовтому вогні кипіла, пінилася бурштинова краплина, розбухала, насичувалася таємною силою, дедалі більшала — була уже з горішок — набувала форми кульки, оберталася, підкоряючись рухам досвідчених рук чарівниці.
І ніколи не спромоглися б воїни напівдикого степовика Стратомира вдертися до її замку, якби не привів їх сюди темноволосий чоловік з хижим профілем шуліки, маг і чародій. Його невиразний обрис зловісно бовванів на узвишші перед фортецею — у чорному вбранні на вороному коні, на тлі розпеченого пурпуру: позад нього палахкотіла вечірня заграва, а попереду сичали криваві язики пожарища. Вітер розметав пасма довгого волосся, обличчя геть не було видно, стирчав лише великий горбуватий ніс.
— Кіло! — мовив коротко і рухом голови підкликав хлопця з невеликого гурту, що покірно стояв за горбочком. Убрані в чорне, ці люди скидалися на зграю воронів, які звіддалік спокійно стежили за ходом битви.
Кіла зіскочив з коня й прудко збіг на пагорб.
— Під’їдь-но до Стратомира й скажи, щоб перестав рубати всіх підряд. Тих, що залишилися, легко можна взяти живими, — мовив чаклун, спостерігаючи за густими клубами диму над фортецею. — Зрозумів?
— Авжеж.
— Візьми смолоскип.
Кіла крутнувся на місці й прожогом побіг униз, глухо тупочучи ногами.
У цей час за товстими мурами замку, в глибині круглої вежі востаннє спалахнуло яскраве жовте полум’я на жертовнику — і враз згасло, лише червоні жаринки спроквола зблискували в темряві.
Чорнява красуня підхопила ще гарячу бурштинову краплину й закріпила на срібному ланцюжку. Важко, стомлено зітхнула й швидко попрямувала спадистими східцями до великої нижньої зали, освітленої кількома смолоскипами та червоними відблисками пожежі. Тут її чекали схожі на неї хлопчик років шести і зовсім маленька дівчинка, обоє перелякані й принишклі.
— Пора виходити, Коріелю, — чаклунка схилилась над дівчатком, почепила на її шийку ще теплу бурштинову прикрасу та звернулась до сина:
— Коли дістанетеся степу, ідіть не зупиняючись. Уже темно, не загуби Віланду, тримай за руку.
— А як же ти, мамо? — хлопчик схопився за розширену донизу спідницю, здивовано поглянув на дві маленькі живі тіні за її спиною.
— Я наздожену вас пізніше. Якщо зможу, — обережно, але рішуче забрала його руку з сукні. — Камінець на шиї Віланди вказуватиме вам дорогу. І запам’ятай: Огнеславі скажеш, що я — полонянка… замку, — потому додала, стишивши голос: — Хай стережеться нічних духів.
Вона обдивилась дітей, ніби хотіла ще щось сказати, але промовчала, рішуче попрямувала до стіни й смикнула за важке металеве кільце — у кам’яній підлозі безшумно, мов двері передпокою, розчинилась ляда.
Підштовхнула дітей до отвору:
— Хутчій!
Малюки квапливо побігли крутими східцями вниз. Коли вони повністю зникли в темряві, чаклунка почула голос хлопця:
— Тут нічого не видно.
Вона схопила зі стіни смолоскип — ураз зблиснули діаманти браслета на її руці — і суворо наказала:
