Людолови Том 1

— Здорово! — всміхнувся Сагайдачний. — Молодець! Справжній, козак. Поб'ємо й Потоцького, поб'ємо й султана. Саме, коли ти виростеш, — настане слушний час… Ну а ти, малятко, як тебе?

— Петрик, — відповів хлопчик трохи гаркаво. — А я поставлю гармату та й стрілятиму. Бубух!.. Бубух!.. І всі турки перелякаются і втечуть.

Балика слухав хлопчиків і тихенько пестив їх шовкові голівки, що так чудесно пахтіли горобенятком. Сирітки… Де він їх подіне без матері? Невже дійсно доведеться забрати їх з собою на Січ? І, йдучи до їдальні з цокотливою невісткою, гостем і братом, Балика непомітно змахнув з вій зрадливу сльозу.

А Сагайдачний, ніби вгадавши його думки, сів поруч із сотником і ляснув його по плечу:

— Чac учити їх, братику. Ти що надумав із ними робити?

— Та ось… сам ще не знаю. Ми тепер — як птахи без кубла. Треба вчити, та нема де подіти.

— Ось я й надумав улаштувати при братстві хорошу школу з бурсою. Та не таку, як скрізь по монастирях, а справжню школу, що готувала б людей до життя, а не для монастирських келій. Архімандрит Плетенецький вже обіцяє допомогу, а пані Лозко дарує для неї садибу поруч із Ходичиною.

— Та невже?! — розквітнув Богдан. — Голова в тебе золота, батьку: хтось тільки подумав, а в тебе — вже зроблено.

— Ну, ще не зроблено, але буде, коли всі допомагатимуть потроху. Треба, щоб і ти допоміг нам. Ця справа громадська, отже, треба робити її всією громадою, — весело відгукнувся Сагайдачний, приймаючи з господининих рук повний келих.

— Та я ладний у вогонь і воду. Скажи тільки, що треба, — тріпнув чуприною сотник.

— За наше братство, за школу й права! — проголосив Созон, підносячи свою чарку.

Випивши й заївши солоною рибою, Богдан знов звернувся до Сагайдачного:

— А що ж мені доведеться робити?

— А ось подумаємо. Треба спочатку покуштувати всього потроху, щоб це образити господиню, — пожартував Сагайдачний, беручи з її рук тарілку млинців.

Пані бурмистрова любила почастувати, любила й поговорити з гостями. Вилискуючи зубами, бринячи намистом, упадала вона біля Сагайдачного. Як усіх жінок, її приваблювала слава, і Сагайдачний, оспіваний герой кобзарських дум і переможець турецьких візирів, хвилював її, як келих міцного вина.

І Сагайдачний пожвавішав, милуючись її красою. Змолоду він захоплювався жінками, та й вони упадали коло нього. І тепер, як кожен чоловік, він не міг бути байдужим, бачачи її увагу до себе. Задоволено приймав він з її рук келихи меду й доморобні запіканки та наливки, намагаючись розважити Богдана Балику.

І Богдан потроху повеселішав. За півгодини навколо стола точилася жвава розмова. Тільки діти сиділи край столу притихлі, ніби налякані пташенята. Весела, кокетлива тітка взяла їх у шори — і знали вони, що помічає вона кожну дрібницю, і коли підуть гості додому, буде їм за кожну пляму на скатертині, і за сміх, і за зайве слово. І, жадібно прислухаючись до оповідань Сагайдачного про заморські походи, вони злякано здригалися, зиркаючи в тітчин бік. Рано зазнали вони, що то значить утратити матір і жити з ласки в родичів.