Пастка на дурнів

Синдикат «М. і М.» опинився на межі банкрутства. Майло весь час проклинав себе за ту короткозору пожадливість та дурість, із якою він кинувся був закуповувати весь річний урожай єгипетської бавовни, але контракт є контракт, його треба шанувати. І одного чудового вечора після ситої вечері Майло підняв у повітря всі свої винищувачі та бомбовози, які тут же вишикувались у бойовий стрій і почали скидати бомби на розташування полку. Напередодні Майло підписав з німцями чергову угоду, за якою зобов’язався розбомбити власну базу. Розділившись на кілька ланок, Майлова армада повела добре погоджену атаку на бензосховища, склади боєзапасів, ремонтні ангари та стоянки бомбардувальників Б-25, що застигли на своїх жорстких підпорах, як льодяники на паличках. Майлові бойовики не займали лише зльотно-посадочної смуги та їдальні, щоб по закінченні роботи можна було безпечно приземлитися й перед сном підживитись чимось гаряченьким. Оскільки ніхто по них не стріляв, вони бомбили, не вимикаючи бортових вогнів. Бомби було скинуто на чотири ескадрильї, на офіцерський клуб і на будинок штабу полку. Пойняті жахом люди вискакували зі своїх наметів і метались по острову, не знаючи, де шукати порятунку. Звідусіль долинали зойки поранених. Півдюжини фугасних бомб, що вибухнули перед офіцерським клубом, порешетили дерев’яні стіни, а заодно й боки, спини й животи кільканадцяти лейтенантів та капітанів, що стояли біля бару. Виючи від болю, вони, як один, попадали на підлогу. Решта офіцерів у паніці кинулись до обох виходів і застряли безладним гуртом у дверях, намертво відтявши собі шлях до порятунку, немов жива вересклива загата із людської плоті.

Завзято працюючи кулаками та ліктями, полковник Пескарт продерся крізь здичавілу, ошалілу юрму й нарешті вискочив з клубу. Він глянув угору і скам’янів од подиву й жаху. Просто над його головою, мало не зачіпаючи верхівки квітучих дерев, по-хазяйськи неквапливо сунули Майлові літаки; їхні підкрилки були опущені, бомбові люки відчинені навстіж. Сліпучі посадочні фари зловісно блимали, немов очі якихось лютих, страхітливих і таємничих жуків. Зроду він не бачив нічого моторошнішого. З глухим розпачливим зойком полковник Пескарт стрімголов кинувся до свого джипа. Він увімкнув тремтячою рукою запалювання, намацав ногою педаль і, ковтаючи ридання, щодуху помчав до аеродрому. Він ледве втримував кермо в пухких, побілілих од зусилля ручиськах, бо машина мчала з шаленою швидкістю і підскакувала на кожній вибоїні. Його великий палець майже не відривався від клаксона, і все одно він мало не розбився на смерть, коли довелося рвучко — аж душа захолола від дикого писку шин — звернути вбік, бо інакше джип урізався б у гурт ошалілих, напівголих чоловіків, що, ввібгавши голови в плечі й затуливши скроні руками, як щитками, тікали в напрямку гір. Обабіч дороги палахкотіли жовті, оранжеві, червоні вогнища. Горіли дерева й намети, а Майлові літаки все кружляли й кружляли над базою, не зачиняючи бомбових люків і заливаючи все довкола мерехтливим світлом посадочних фар.