Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
І зник. Вийшов надвір. Туди, де щойно промайнуло його обличчя, а потім зникло світло.
Епілог
Кілька років тому і приблизно через місяць після подій, на яких я закінчив свою розповідь, ми з Хилинським сиділи в його квартирі за шаховою партією. І партія та була не партією, а суцільне непорозуміння, і настрій у нас тому був не з кращих.
А за вікном стояв м'який і добрий липневий вечір. І зрозуміло, що не за безглуздими шахами треба було сидіти, а десь у лісі біля вогнища. Над річкою. Чистити рибу на веслі, різати цибулю, чистити картоплю. Одне слово, все що завгодно, тільки не це.
— Ну що, по маленькому коньяку? — запропонував Хилинський, раптом змішавши фігури.
— Один з польських, здається, детективів так і починається: «Капітан пив усе, крім какао».
— Поганий початок, — сказав Хилинський. — У нас би його редактор зарізав.
— Вип'ємо за редакторів, які розуміють гумор.
Випили. І знову ніби пролетів над нами тихий ангел, а простіше кажучи, ніби народився десь злодій.
— Ти чому не питаєш, чим уся ця історія скінчилася, — раптом спитав Адам.
— Мене вона перестала цікавити. Знаю, що вона скінчиться так, як треба. І кожний дістане, що заслужив. Я зробив, що міг. Просто в пам'ять про всіх тих людей, що відійшли передчасно. Тепер уже це справа інших. І я серед них не маю честі бути.
— Ольшанський отруївся в камері, — глухо сказав Хилинський. — Тиждень тому. Мені Щука казав. І останні слова в показаннях були такі: «Більше не маю чого сказати. Прожив більшу частину свідомого життя, і прожив його марно, не зробивши, крім початку дороги, майже нічого людського. Можливо, суворіше, ніж ви судите мене, я суджу себе сам. І засуджую. На смерть».
— То як же, звідки отруту роздобув? Не оглядали?
— Оглядали. Цей чоловік казав правду про можливість піти геть, коли тільки захоче. Під коронками верхніх іклів хірургічним методом була зашита маленька капсула з отрутою. Давно. Може, ще за німців. Мало чого він міг від них сподіватися. І от знадобилося. Ложкою, як важелем, натиснув і роздавив. Міцно, видно, доводилося натискати — зламав два нижніх різці.
— Хто йому тоді зробив таке?
— А хто тепер може довідатися?.. Виходить, чекав, знав, що кожній мотузочці буває кінець. І знаєш, чомусь навіть шкода. Оце був з вартих уваги ворогів. Не слизняк якийсь. З такими важко й небезпечно, але й приємно мати справу.
Сидів випроставшись у кріслі. Навіть у низькому кріслі — високий, сивий. І зараз не містер Сміт і не слов'янин, а просто літня, стомлена людина. Між цими полицями з книжками, багато з яких він, мабуть, не встигне прочитати. Сухе обличчя з обважнілими повіками. У красивій чоловічій руці початий келих.
— Ще й жартував в останню годину. Ніби натякаючи: «Це називається: нарешті після надмірної зацікавленості історією перейшов до тісного контакту з сучасністю».
— Помовчіть, Адаме.
Він мовчки згодився зі мною. За вікном світили крізь липові шати нічні вогні, яких останній Ольшанський уже не міг бачити. І мимоволі думалося, що колись не побачимо їх і ми. Яке безглуздя перед цим були всі намагання, привілеї, скарби, влада над душами й тілами?! Яке це все було тричі прокляте безглуздя!
— Я повинен був передбачити, — сказав Хилинський. — Зважаючи на його професійну досвідченість, не забуваючи про знання Сходу… І ще: мене якось вразила одна думка: хто міг після нюрнберзького вироку передати Герінгу ампулу з ціаністим калієм?
— Кажуть, дружина під час прощального поцілунку.
— Ні. Психіка не та. І я подумав, що там могло бути саме так… як з цим. Не знаю, чи мав я рацію. А потім, певне, оглядали? Але могло бути: здавна чекав кінця, бо був тваринний страх смерті, а коли довідався, що пощади не буде, що порятунку нема нізвідки, що шибениця, — тоді покінчив. Все ж хоч і огидна, паскудна, гнила погань, розбещена цим сифілісом необмеженої влади й розкоші, але все-таки в минулому військова людина.
— Облиште, Хилинський. Ви й самі бачили військових, які клали в штани гірше за іншого цивільного. Та й у лікаря не було жаху. Просто не хотів жити. — Я почав ніби здогадуватися і робитися видющим: — Я, здається, розумію хід ваших думок. Скажіть, була б йому?..
— Не знаю. Про смерть Мар'яна він не знав, про «подвиги» тих мерзотників — також. Може, й не була б.